Зеновій з несподіваним запалом взявся за лопату. Цікавий хлопчина, слово честі.
Міна й справді зробила майже всю роботу. За кілька хвилин позиція для стрільби була готовою. І дуже вчасно, бо з-поза насипу траншеї-пастки вже чувся галас.
На тлі загального гулу тонкий голос виразно виводив:
— Бля-а-а-а!
І за кілька секунд сірі постаті з вигуками посипалися з насипу у рів.
— Вогонь! — скомандував сам собі Степан, дав дві довгі черги і озирнувся.
На правому фланзі ретельно стукотіли усі кулемети, а от зліва після танкової атаки вцілів лише один.
— Дивися ліворуч. Якщо обійдуть, будемо відступати.
У фальшивій траншеї нападникам було вже непереливки. Глибина по пояс давала змогу сховатися від вогню тільки скулившись на дні. Про стрільбу з такої позиції годі й думати, а кулемети й міномети заздалегідь пристріляли саме туди.
Пастка спрацювала. Однак бентежила кількість атакувальників. З-поза насипу виринали усе нові й нові, і ті, хто впав під вогнем, своїми тілами створювали захист для інших. В такій ситуації вже поставало питання, на скільки часу вистачить боєзапасу.
Степан стурбовано позирнув у бік напарника.
— Ти все забрав?
— Що? — не почув той.
— Патрони всі?
— Так.
Це не надихало.
— А що зліва?
— Поки тримаються.
Знищені танками позиції мали небагато шансів встояти проти такої кількості живої і мертвої сили. Степан почав подумки прораховувати варіанти відходу. Кулемет, звісно, доведеться кинути, але спочатку треба вистріляти усі набої.
— Бля-а-а-а-а! — почувся гул атаки зліва.
Напарник подав нову стрічку:
— Остання, — попередив він.
Степан з відчаєм огледівся. І тут згори заревло.
Наче за командою, вони висунулися з-під гусениці. З тилу, прорізаючи сіре небо, наближалися літаки з хрестами на крилах.
— Оранжеравх давай!
За мить струмінь помаранчевого вогню освітив схованку під танком. Степан виставив димову трубку назовні, щоб згори було видно їхню позицію, і знову взявся до кулемета. Тепер справи не виглядали вже такими кепськими.
Потуга удару з повітря зупинила атакувальну лаву, а другий захід штурмовиків примусив нападників кинутися навтьоки. Стріляти по втікачах не було сенсу, тим більше, що патрони закінчилися.
— Все. На сьогодні відвоювалися.
— Стьопа! — уша Влодарчик виринув з траншеї. — Ти по-російську розумьєш? Ідзь до гауптштурмфюрера, бендзєш шпрахміттлєр.
— Добре.
Адреналін бою вивітрився з крові, і залишилася тільки втома.
На командному пункті перед Ціммерманом стояли, схиливши голови, дві сірі постаті. Полонені. Гауптштурмфюрер зосереджено роздивлявся щось на своїй долоні. Степан доповів про себе і зрозумів, що предметом уваги начальства стали жмені зерна, видобуті з кишень совєцьких солдат. Шагута бачив це не вперше — спочатку німці дивувалися, навіщо носити з собою збіжжя, хіба сіяти? І ніяк не могли повірити, що це — їжа, запас, який можна зварити, а можна і так зжувати, якщо немає можливості розвести вогонь.
— Швайне! — буркнув Ціммерман, викинувши зерно, відтер долоню носовичком і наказав перекладати.
— Ваши фамілії, званія, какая часть? — переклав Шагута запитання і раптом зрозумів, що перед ним у брудних куфайках, драних галіфе та чоботах стоять жінки. Коротко стрижені, худі, брудні, у пілотках на головах, вони виглядали жалюгідно, а можливо, основною причиною цього була стать, яка абсолютно не пасувала війні.
— ...женскій стрєлковий батальйон.
Він повторив, і раптом буквально язиком перечепився через сенс цих трьох слів. Жіночий стрілецький батальйон. Виходить, що ті, у траншеї, що у них він стріляв сьогодні, що своїми мертвими тілами утворювали бруствер, були жінками? Це не вкладалося у голові. Поки тривав допит, він намагався втямити те, що сталося. Почуття провини, яке зародилося в глибині душі, зростало з кожним словом, яке вимовляли жіночі губи, з кожним скутим куфайками рухом, кожним поглядом зацькованих очей. Допит тривав недовго, а коли жінок відвели осторонь чекати на відправлення в тил, Степан наважився підійти до них.
— Курите?
Вони мовчки взяли цигарки з написом «Україна» і одночасно підкурили від його запальнички.
— Рускій? — поцікавилася менша.
— Українець.
— Прєдатєль? — чи то запитала, чи то підсумувала вона байдужим голосом.
— Чому?
— Хохли — всє прєдатєлі.
Така заява вибила Степана з колії. Що це за новини?
— Я — штрафнік, — розгублено заперечив він.