Співрозмовниця зиркнула оком.
— Інтєрєсний штрафнік, бля.
А друга раптом сказала:
— Нє нада за всєх. Я — тоже хохлушка. Єслі я сєйчас прєдала, то ти тоже прєдала, — і перейшла на українську. — Я не зраджувала. Нас у траншеї вогнем притисли.
— Я теж не зраджував, — Степанові чомусь здалося важливим переконати цих двох полонених. — Я — мобілізований. Штрафник.
— І вони теж? — дівчина обвела очима стрільців, які сходилися з траншей, де вже розійшовся поголос про незвичних полонених. — По-твоєму, ми штрафників не бачили? Ти на себе глянь.
Зарослий за два окопні тижні, брудний і посічений після бою, на тлі полонянок він все одно виглядав дженджиком. Може за рахунок того, що військова форма, навіть брудна — це все-таки форма, а не куфайка.
— Ні. Штрафник тут тільки я. Ну, може ще кілька.
Жінки перезирнулися.
— А как же заградотряд разбіраєт?
— Що? — не зрозумів Степан.
Менша скептично плюнула крізь зуби.
— Заградотряд, — пояснила більша. — Як розбере, хто штрафник, а хто ні?
Степан наморщив чоло:
— Заградотряд — це що? Охорона?
— Ага. За спиною, щоб не відступали.
І тут подруга раптом додала.
— Я протів тєбя нічіво нє імєю. Штрафнік ти ілі нєт, но совєтую. Ти лучше в плєн нє здавайся.
— Чому? — розгубився Степан.
— Таких як ти у нас просто розривають, — сказала українка.
— І ти б розірвала? — Степан гостро глянув на неї.
Жінки лише мовчки опустили очі. Відповідь була зрозумілою. У повітрі зависла мовчанка.
— Щасти вам, дівчата. В полоні — не цукор. Особливо жінкам.
— Думаєш, у нас було краще? — українка підвела голову.
— Хтозна...
На позицію Степан повернувся навантажений подвійною порцією нудлів з рибою, які принесла у термосах харчова команда, та фляжками зі шнапсом, розведеним гарячою водою. Харчів і горілки було доволі — доставку розраховували на повний склад шиценкампанії, але танки забрали роботу в кухарів, передавши її похоронній команді. В результаті бою втрати перевищили десяток стрільців.
Латання дірки в обороні додало роботи й кулеметникам — вцілілі вогневі позиції розтягнули по всій лінії і їхня двійка опинилася на місці окопу розтрощеної танками крайньої шиценгруппе.
У осінній напівтемряві більше години, за допомоги двох немолодих візників зі служби забезпечення — ґефехтштросу, вони кидали мокру глину, відновлюючи потрібну за статутом глибину і понівечені танковими гусеницями стіни. Теплий шнапс був непоганим пальним і допоміг довершити справу, не звалившись на дно від утоми. А коли нарешті позиція прибрала бойового вигляду і візники зникли у темряві в напрямку стрілецьких окопів — бо мали замінити на позиціях загиблих шице — Степан всівся на землю біля глиняної відносно сухої стінки і поплескав долонею поруч із собою:
— Сідай!
Він подумки відзначив, що хлопець не вимовив ще жодного слова після бою. Ані коли їли кожен свою пайку, відклавши половину на потім, щоб не посоловіти від повного шлунку. Ані коли працювали на позиції і балакучі візники переповідали хід та результати бою: кількість вбитих, поранених, полонених — у ґефехтштросі знають усе значно краще за командирів. Навіть звістка, що сьогодні воювали проти жінок, не спонукала Зеновія пристати до обговорення цієї неординарної події.
У відповідь на запрошення хлопець слухняно, але так само мовчки, всівся поруч. Степан видобув з надр мішка зполовинену пайку та флягу нерозведеного шнапсу.
— Сьогодні вони навряд чи спробують ще раз. Я думаю, нам можна додати... — він відкрутив кришку і простягнув алюмінієву посудину напарнику.
Не сказавши жодного слова, той хильнув з горлечка і закашлявся, попікши горло міцною рідиною.
— Так. Пияк з тебе поки не аж який, — Степан перебрав флягу до власних рук і зробив ковток. — Та то нічого. Навчишся. До речі. Це ж у тебе сьогодні був перший бій? Правда?
Юнак кивнув, закусивши губу. Потім шморгнув носом і сказав, втупившись у стіну:
— Я наполохався. Мені соромно, і я перепрошую за негідну вояка поведінку.
— Це буває, — підкреслено байдуже вимовив Степан. Він по собі знав, що співчуття і заспокоєння тільки роз’ятрять хлопцеве сумління. — У першому бою це не гріх.
І простягнув фляжку.
Зеновій знову зробив ковток, цього разу вже без кашлю, повернув голову і, віддаючи посудину, глянув на напарника.
— Ти заїж, — Степан побачив, що хміль вже почав проявлятися на хлопцевому змарнілому обличчі, і простягнув йому свою ложку.
— Дякую, — закинувши до рота солодкаві німецькі галушки, хлопець заходився жувати, але збурені юнацькі думки не дали щелепам довести цю просту справу до кінця. — Я маю, — з повним ротом повів далі він, — навчитися воювати за Україну, а злякався у першому ж бою. Це така ганьба...