Настуню погодилася взяти безвідмовна Катька — все-таки яке щастя мати таку подругу! Вона ж намовила продовжити візит до Царгорода на кілька днів.
— Йому зараз після полону потрібні тепло та ніжність. Ти ж розумієш? — питала вона. — А тут що? Він приїде, а ти: цьом-цьом, пробач, мені на роботу? То він до дружини побіжить, чи знайде собі когось, у Києві це запросто. Думати треба!
— Яка ти мудра, Катько!.. А як же мала без мене?
Вона тільки посміхалася, дивлячись на Уляну, як на дівчисько.
— Не переживай, Наську я візьму, до садка відвезу, нагодую, спати вкладу. Та і з Ярчиком їй буде веселіше, ніж з тобою. Відпочине від суворого маминого ока.
— Ти — справжнє диво! — Уляна не втрималася і, вставши навшпиньки, поцілувала її у щоку.
— Це ти зараз диво. У дзеркало подивися.
Уляна глянула і нічого не побачила — нічого особливого, хіба що очі блищать.
— Дурепа! Так це ж головне, що очі блищать! Бачила б ти себе останні місяці — засмоктана, чорна, худа, погляд, як у зомбі. А тепер — можна цицьки наголо і в бій!
— Та ну тебе!
Звісно, в перший день Стамбула вона не побачила. Ні, тобто фізично побачила, бо літак прилетів рано, а рейс з Тегерана був тільки пізно ввечері, тож і розміститися у готелі встигла, і походити між Софією та Султанахмедією — але це, як то кажуть, не приходячи до тями. Бо думками була десь далеко — чи то у Ірані разом із Степаном, чи то у Києві разом із малою, бо вперше залишила її так надовго не з бабусею. Одне слово, мінарети, пальми, фонтани та море пройшли непоміченими.
До аеропорту Уляна вирушила заздалегідь, ніби це могло прискорити прибуття рейсу. Навіть з її географічними здібностями дістатися туди громадським транспортом виявилося зовсім не складно. Тому в результаті довелося більше години тинятися без діла між будками прокату авто та авіапредставництв — ні про яку їжу, каву чи чай вона навіть думати не могла.
Коли на табло з’явилися дані про прибуття рейсу з Тегерана, Уляна намертво прилипла поглядом до розсувних дверей, намагаючись зазирнути якомога глибше всередину і там, в глибині, розглядіти Степана. Вона аж підстрибувала з нетерплячки, але справу це ніяк не прискорювало.
Початок виходу пасажирів з Ірану легко можна було ідентифікувати по яскравих накидках на головах жінок — туркені надавали перевагу значно скромнішим кольорам. От-от серед цих накидок мав з’явитися і її довгоочікуваний чоловік, але тут Уляні раптом спало на думку, що його дружина, Марина Шагута, теж може приїхати сюди по свого колишнього чоловіка. Не дивлячись на те, що відмовилася брати участь у його звільненні.
Уляна підозріло обдивилася натовп зустрічаючих і попри те, що, звісно, нікого підозрілого не побачила, про всяк випадок відступила назад. А помітивши у натовпі схудлого і засмаглого майже начорно Степана, ще якийсь час ховалася за спинами, спостерігаючи, як він озирається навкруги. І тільки переконавшись, що ніхто крім неї його не зустрічає, зробила кілька кроків наперед і гукнула:
— Степане!
— Уляна! Ти!
Потім вона повисла на міцній чоловічій шиї і вдихала забутий його запах, притлумлений полоном і дорогами, але все-таки пізнаваний і рідний. Це був її Степан, і у цілому світі не було жінки, яка б могла його у неї відібрати.
Вона тулилася до твердого плеча всю дорогу вечірнім Стамбулом, а він посміхався і міцно стискував, у відповідь притуляючи до себе. Уляна говорила безупину. Розповідала про Настусю, маму, Київ, Очаків, Катьку та Віку з Вікінгом. Про розвідника, який торгував засобами для миття, та режисера із м’яким голосом. Їй хотілося повідомити про все, що відбувалося, поки Степан був у полоні, наче це могло якось компенсувати безвихідь і самотність останніх чотирьох місяців.
У готелі сонний портьє не одразу знайшов ключ від номера. Степан тут-таки зайняв душ, сказавши, що перш за все хоче змити із себе усі спогади про полон. Уляна тим часом перевдяглася у халат, розстелила ліжко, а потім не витримала і спробувала продовжити розмову, марно намагаючись крізь замкнені двері перекричати шум води. Врешті він вимкнув воду, а за кілька хвилин на порозі ванної з’явився її чоловік, свіжопоголений, із зачесаним назад мокрим волоссям, ще й обмотаний рушником навколо стегон. Тепер Уляна змогла оцінити, наскільки він схуд, а точніше висох, бо й до того не мав зайвих кілограмів. Однак ця худорба викликала радше повагу, аніж жаль, і страшно захотілося стиснути його, такого зовсім іншого у обіймах і знову, як колись, стати єдиним цілим.