— Потім, коли повернувся, то начебто відійшов. Почав ходити в море. Поки на внутрішніх лініях, все нормально. А як вперше потрапив до Єгипту, почув муедзина, тут мене і накрило. Наче знов у палатці, наче бойова тривога. Давно це було. Думав, пройшло.
— Там стріляли? — обережно спитала Уляна.
Він невесело посміхнувся.
— Стріляли. І ми стріляли, і по нас стріляли.
— Але ж Туркменістан наче був у Радянському Союзі? — вона не зовсім чітко орієнтувалася у географії імперії.
— Був, — він ковтнув слину, від чого горло стиснулося, а жили напнулися, як канати. — Розумієш, там пустеля. А в пустелі хто розбере — де Афган, де Союз. Там каравани з опієм, їм однаково, хто ти, стріляють по всьому, що рухається.
Уляна дивилася на нього, намагаючись уявити, як він виглядав у військовій формі. Мабуть, йому личило.
— Ви їх ловили?
— Ми їх лякали. А вони — нас. Ловити — це не наша справа, це гебешники, у них свій спецназ. А ми кордон прикривали. Ну і туди ходили зустрічати, коли наші верталися із завдань. Хлопців по шматках привозили…
— Тяжко було?
Він знизав плечима:
— Тоді здавалося, що ні. Єдине — коли оці шматки від людей… Це страшно. А так… Я ж оце зараз у піратів думав — ну чого матросня капризує? Вода технічна? Їжа з консервів? А спробували б вони прожити на двох каністрах на взвод, коли не знаєш, завтра привезуть свіжу чи старшина, сука, сп’яну забуде. Коли кожен ковток на рахунку. Нам тоді тушканчик був як делікатес. Як підстрілиш — свято. Шашлик. Я з того часу і жару спокійно переношу. Ну так, погано, коли в каюті за сорок. Погано, коли на двері націлюють кулемет, щоб налякати. Але я це вже бачив, і не раз. Ми в пустелі реально дикі були, обідрані, зарослі, немиті і голодні, у кожного автомат, і хлопець може по тушканчиках стрельнути, може по варанах, а може, від перегріву, і по тобі. Чорт його зна, що у нього в голові.
— Боже мій! — видихнула Уляна.
— Я коли в Херсон приїхав, перший час під машини ішов, просто на проїжджу, не дивлячись, немовби якийсь мансі.
— Мансі, це хто? — не зрозуміла вона.
— Мансі — це у нас у Сургуті оленеводи. Вони як в місто трапляють, то ідуть, як у тайзі, впоперек під машини. Отак і я. Людей боявся, коли багато, на трамваї витріщався. Одне слово, дикий. Поки прийшов до тями. А що ти хочеш — рік в пустелі. Мене ж навіть на похорон до мами не пустили. Телеграму заховали.
Цю історію Уляна вже чула, але не могла вкласти у голові. Звісно, про радянську армію вона мала певні уяви, бо в Очакові базувалося п’ять військових частин, і поножовщина між п’яною матроснею на танцях була нормою. Мама регулярно приносила з лікарні інформацію про порізаних мічманськими кортиками та рибзаводівськими ножами танцюристів, а однокласники хвалилися знайденими трофеями — закривавленим гюйсом чи бескою. Але з іншого боку в телевізорі були фільми, які оспівували мудрих і мужніх офіцерів, сувору чоловічу дружбу та взаємодопомогу. Дивно, але обидві ці реальності одночасно закріпилися у її голові і зовсім не заважали одна одній.
— Словом, я у Сомалі згадав свою службу і зрозумів, що піратський полон — ще не найгірший варіант.
— А вони хто? — поцікавилася Уляна. — В смислі, пірати. Теж мусульмани?
Він звів брови, і на чолі утворилися дві глибокі зморшки:
— Чорт їх знає. Ми були в закинутому порту, там тільки кабак якийсь стояв, де бухали.
— Так мусульмани ж не п’ють.
Він посміхнувся:
— Отут ти помиляєшся. Мусульмани п’ють і сало їдять, якщо треба. Нам азіати розповідали — коли в армію забирають, старійшини сходяться і дають дозвіл їсти все, що дадуть. Бо в армії треба вижити. Ну а ці сомалійські придурки — ти б їх бачила. Засосані, брудні, п’яні. Наші пилипинці на судні — зовсім не гренадери, а ці так взагалі укурки, у нас бомжі бувають кращі. Якби не автомати, розігнали б їх, як п’ятий бе.
— А моджахеди які були?
— Афганські? Та я їх зблизька не бачив. Ті, що в нас стріляли — чорт їх знає, до них далеко. А може, вони й іранці чи пакистанці. Афганці через кордон приходили вівці у туркменів красти. Це було. Але й туркмени теж крали. І взагалі, війна — це війна. Або стріляй, або тікай. Так що тут без сентиментів. Це тепер ми знаємо, що там насправді було. Що совок сидів біля Кабула і тримався за одну дорогу. А тоді кричали, що будуємо соціалізм і треба грудью стать на захист.