Він несподівано нахилився і поцілував її у скроню. Від несподіванки вона зашарілася.
— Знаєш, я раптом відчув, що скучаю за тобою. Переживав, як ти мене зустрінеш.
Вона зробила наївні очі:
— Ну, і як я тебе зустріла?
— Супер!
І тут Степан вперше посміхнувся.
Вони гуляли Стамбулом, вона — гріючись під весняним теплим сонечком та милуючись яскравими квітами після мерзенної київської зими, він — насолоджуючись прохолодою та свободою після задушливої сомалійської.
Сьогодні Уляна нарешті побачила вічне місто широко відкритими від щастя очима. Прозорі мережива гілок, що тільки-но почали прокидатися і бубнявитись бруньками, утворювали тонкий сіро-зелений серпанок, крізь який графічні контури мінаретів здавалися накресленими просто на небесному папері. Вона з подивом відзначила, що дерева тут обрізають культями так само, як тополі у Києві, і з них на всі боки так само стирчать патички.
Вони поснідали, а точніше, заїли прісний готельний сніданок неймовірно смачними бубликами з кунжутом — так званими сімітами, що їх вулицями возили торгівці на тачках.
— Ми з тобою антисіміти, — жартувала Уляна. — Бо нищимо сіміти.
Потім зайшли до Софії, яка одразу приголомшила до стану безмовності. Уляна, звична до старовинних українських церков — що старіших, то темніших, — просто не могла отямитися від побаченого. Півтори тисячі років тому збудувати таку грандіозну споруду — це виходило за всі межі уяви. Степан, який долав Босфор безліч разів, на диво, ніколи не сходив тут на берег — таке трапляється у морських вовків, тому він уважно слухав Улянині перекази з путівника, купленого ще у Києві. Багатомісячне ув’язнення на судні змінило його не лише фізично — глибоко запалі очі, здавалося, стали ще більш задумливими, а мова ще ощадливішою. Уляна часто ловила його погляд, який замість роздивлятися дивні дива вічного міста, зупинявся на ній, ловив кожен рух обличчя, і щастя виливалося з її очей зовсім безсоромно.
Потім був базар із гіперактивними продавцями, горами барвистих спецій та безліччю шитого, штампованого та литого непотребу. А ще — смажені каштани та варена у великих каструлях кукурудза.
— Хочеш пшонки? — запитала Уляна.
— Пшонки? Того, що прокурор? — не зрозумів він.
— Ні, тої, що кукурудза.
Він розвів руками:
— У нас в армії пшонкою звали пшонную кашу.
— Кашу… — перекривила Уляна. — Знаєш, як кажуть в Одесі: навіщо мені так довго казати ку-ку-ру-за? Я краще десять разів скажу пшонка-пшонка-пшонка-пшонка.
А потім вони вступили на Галатський міст з його натовпом рибалок і лісом з вудилищ по обидва боки. За мостом причаївся рибний ринок з розсипами живого срібла різного карбу, та яскраво-червоними виворотами зябрів, що символізували свіжість та якість товару. Там-таки, на базарі, Степан умовив її зайти до генделика просто неба, в якому обдерті пластикові столи з неохайними скатертинами та різнокаліберні стільці чекали на невибагливих відвідувачів, пропонуючи їм пошарпане меню на одній сторінці та пластикову пляшечку з лимонним екстрактом поруч із солонкою. Рибу тут смажили на велетенських пательнях, вкритих товстим шаром кіптяви та жиру. Уляна дивилася недовірливо, але Степан впевнено відсунув стільця.
— Прошу пані!
Боже, як це було смачно! Уляна виросла у багатому на рибу Очакові, де на лиманському боці ловили прісноводних лящів з таранею, а на морському — глосиків зі скумбрією, куди запливали навіть білуги, а бичків міряли не десятками, а відрами. Але такої смачної риби вона ще не куштувала. Смак не псував навіть вид на пошарпані триповерхівки, що підпирали ринок іззаду.
На вулиці Істикляль, яку путівник розписував, як центральну торгову, вони побачили колону демонстрантів, що несли прапори та незрозумілі туристам транспаранти, не в лад вигукуючи якісь гасла. У кільватері так само колоною ішли поліцейські, вдягнуті у бронежилети, з шоломами в руках та кийками на поясі. Дехто з них тримав навіть щось схоже на невеличкий гранатомет, певно, з газовими гранатами.
— Серйозно тут у них, — похитала головою Уляна.
Степан, якого після піратських «калашів» складно було чимось здивувати, тільки знизав плечима. Вони пішли далі, роззираючись на вивіски та вітрини. Уляна за жіночою звичкою не могла обминути крамниць з різноманітними лахами, хоч Степан і попереджав, що центр міста — не найкраще місце для покупок. Але Уляна не мала на меті купляти щось — хіба що витрішки. Вона ходила поміж вішаками, прикидаючи на себе кофтини та сукні. На її розмір, а точніше, відсутність такого, тут усього було, як кажуть на Галичині, «до кольóру, до вибóру».