Це було приємно чути, але Уляна відпустила його руку і зіщулилася:
— А от щодо рідні давай докладніше. Бо щось мені муляє ця тема. Звідки твій батько родом? Тільки точно.
— Ми ж уже говорили про це. На дві третини з Галичини.
Уляна нетерпляче помотала головою:
— А саме?
Степан стенув плечима.
— З Тернопільщини.
— А точніше?
— Бережани. Є там таке містечко.
— І правда є, — Уляна закусила губу. — Пам’ятаєш, я тобі казала, що мого діда заарештували перед війною з документами його приятеля, Степана Шагути?
— Ну.
— Так от, це було теж під Бережанами. Я у мами перепитала.
— Ну то й що?
Він ніжно взяв її долоню, притягнув до свого обличчя і ледь торкаючись губами поцілував.
— Я перепитала у мами. Вона сказала, що справжній Степан Шагута пішов у ліс.
— У ліс? — Степан замислився. — Тобто до бандерівців?
— Так.
— Тобто ти хочеш сказати, що цей приятель твого діда і є мій батько? Що він сидів у таборі як бандерівець? Цікаво.
— Але це ще не вся історія, — з педантичністю справжнього юриста уточнила Уляна. — Друга її частина полягає у тому, що мій дід з документами Степана Шагути із заслання був мобілізований до Червоної армії, воював з німцями і у сорок четвертому році пропав безвісти.
— Та ну?
— Отож. А якщо пропав безвісти, це могло означати, що потрапив до полону. Ти ж казав, що твого батька посадили за те, що в полоні був?
Степан замислено потрусив головою:
— Чекай-чекай, що це ти хочеш сказати? Що мій батько…
— Так, твій батько — це мій дід. Моя мама — твоя сестра. А я…
— Моя племінниця? — звів брови вгору Степан.
— Точно, — кивнула Уляна. — І ти спиш із власною племінницею, або, небогою, чи, як кажуть на Галичині, сестріницею. А це — інцест.
— Та ну тебе!
— А що ну? Точно тобі кажу.
Обличчям Степана пробігла тінь, він замислився:
— Ні, так не вийде. Тут без чарки не розібратися… Гарсон!
Поки офіціант наливав вино, Степан зосереджено малював щось пальцем на скатертині. Потім, не відпускаючи хлопця, знову одним духом вихилив келих і пальцем звелів йому повторити. Уляна дивилася на це, посміхаючись самими кутиками губів:
— Отже може вийти, що ти мені рідний дядько. Знаєш таку коломийку? Як я косив — вуйна жала, я попросив — вуйна дала, я не винен — вуйна винна, вуйна дати не повинна.
— Ти серйозно? — Степан явно отетерів від почутого.
Уляна розвела руками:
— Є такий варіант.
— Але є й інший. Що мій батько — справжній Степан Шагута, той, що пішов в УПА.
— І такий є, — кивнула Уляна. — З вірогідністю п’ятдесят відсотків.
Степан похитав головою:
— Хоча ні. Ти права. Мого батька з німецького полону взяли.
— А що, з УПА він не міг потрапити в полон? Або просто в концтабір.
— Міг. А як же тоді…
Уляна відчула, що трапляє під вплив власних аргументів. Як казала бабуся, що все життя проробила вчителькою: «пояснював, аж сам зрозумів».
— Ну а що сам батько розповідав? Хоч одним словом? Не міг же він зовсім нічого не казати?
— Казав, що контузія, нічого не пам’ятає…
— У нас в універі це називалося «закос по крєзє», тобто по психоневрології. Дуже помічний від воєнкома і прокурора, — юристи в усі часи залишаються циніками.
— Мабуть, — погодився він. — Знаєш, я в Сургуті не один такий був, у кого батьки сиділи, і фактично ніхто нічого про своїх не знав. Навіть між собою про це намагалися не говорити. Чи то боялися… Знаєш, я думаю, це у нього зі слідства залишилося: нічого не знаю, нічого не чув.
— Ну, якщо він розумний чоловік, то так і мало бути. Не буде ж він слідчому зізнаватися, що воював в УПА.
— То ти думаєш, що він все-таки з УПА?
Вона знизала плечима:
— Не знаю.
— І що далі?
— Далі треба дізнатися, ким все-таки був твій батько, — Уляна посміхнулася. — Мені подобається думка, що ми родичі, але геть не гріє ідея що ти — мамин брат.
Степан замислився на хвилину:
— Але є й простіший шлях. Генетична експертиза. У моряків ця тема популярна, бо дружини то переношують по пів-року, а то шестимісячних родять.
Уляна пирснула:
— І таке буває?
— Аякже.
— Та-а. Складно вам, морякам.
— Непросто.
Уляна раптом посерйознішала:
— Але генетична експертиза добра тільки тоді, коли морально готовий змиритися з її результатами. Ти готовий?
— Так, — по-чоловічому незворушно відповів Степан, дивлячись їй просто у очі.
— А мені, якщо чесно, треба подумати.
* * *