Вона провела їх до невеличкого темного кабінету. Там у досить обшарпаному шкіряному кріслі сидів старий джентльмен із вусами, схожими на вуса моржа. Його обличчя було трохи обернуте вбік. Він дивився на Ґвенду з очевидним схваленням, поки його дочка відрекомендовувала гостей.
— Моя пам'ять уже не та, якою вона була колись, — сказав він досить безвиразним голосом. — Гелідей, кажете? Ні, такого прізвища я не пам'ятаю. Я знав хлопця у школі, у Йоркширі, з таким прізвищем, але то було не менш, як сімдесят років тому.
— Ми думаємо, він винаймав Дім-на-Горі, — сказав Джайлз.
— Дім-на-Горі? Хіба він тоді так називався? — Одна рухлива повіка містера Ґелбрейта заплющилася й розплющилася. — Там жила Фіндейсон. Дуже мила жінка.
— Мій батько міг узяти в оренду той будинок разом із меблями… Він тоді щойно повернувся з Індії.
— З Індії? З Індії, ви кажете? Я пригадую одного такого чоловіка — він був військовим. Він знав того негідника Мохамеда Гасана, що обшахрував мене в оборудці з килимами. Він мав молоду дружину й дитину — малу дівчинку.
— То була я, — твердо промовила Ґвенда.
— Он як… Невже й справді то були ви? Атож, час біжить… Як же пак його звали? Так, він шукав будинок із меблями… справді… Місіс Фіндейсон тоді поїхала до Єгипту чи кудись інде на зиму — з отими своїми дурними місіями. Як же його звали, ніяк не можу пригадати…
— Гелідей, — сказала Ґвенда.
— Справді так, моя люба, — Гелідей. Майор Гелідей. Приємний чоловік. І дуже мила дружина — зовсім молода — білява, вона хотіла жити неподалік від своїх родичів чи щось таке. Атож, вона була дуже вродливою.
— А хто були її родичі?
— Не маю найменшого уявлення. Але ви на неї не схожі.
Ґвенда мало не сказала: «Вона була лише моєю мачухою», але вирішила не ускладнювати тему й запитала:
— А якою вона була?
Цілком несподівано містер Ґелбрейт відповів:
— Вона видалася мені стривоженою. Атож, вона була чимось стривожена. Так, він був дуже приємним чоловіком, той майор. Його вельми зацікавило, що я бував у Калькутті. Він не був схожий на тих суб'єктів, які ніколи не виїздили за межі Англії. Їхній світогляд надто вузький — сказав би я. А от я побачив світу. Як же пак його звали, того майора, який шукав будинок із меблями?
Він був наче старий грамофон, на який поставили зачовгану платівку.
— Сент-Кетрін — ось як називався тоді той будинок. Він узяв його в оренду — за шість гіней за тиждень на той час, поки місіс Фіндейсон буде в Єгипті. Вона там і померла — сердешна душа. Будинок виставили на аукціон — хто ж його тоді купив? Ага, пригадую, Елворті. Сестри, усі старі діви — там їх був цілий гурт. Вони змінили назву будинку — сказали, що Сент-Кетрін звучить надто по-папському. Вони були вельми налаштовані проти всього папського. Мали звичай роздавати релігійні брошури. Усі негарні і якісь примітивні. Їх дуже цікавили негри — вони надсилали їм штани та біблії. Мали велике бажання навертати поган.
Несподівано він зітхнув і відкинувся на спинку стільця.
— Надто давно все це було, — сказав він із жалем. — Уже не пам'ятаю ні імен, ні прізвищ. Майор з Індії — приємний був чоловік… Я стомився, Ґледіс. Дай мені чаю.
Джайлз і Ґвенда подякували йому, подякували його дочці й пішли.
— Отже, це доведено, — сказала Ґвенда. — Мій батько і я були в Домі-на-Горі. Що нам робити далі?
— Який же я був йолоп, — сказав Джайлз. — Сомерсет-Гауз.
— А що таке Сомерсет-Гауз? — запитала Ґвенда.
— Контора, де зберігаються записи про шлюби. Я поїду туди й наведу довідки про шлюб твого батька. Згідно з розповіддю твоєї тітки, твій батько взяв шлюб зі своєю другою дружиною відразу по тому, як повернувся до Англії. Ти хіба не розумієш, Ґвендо, — як ми не подумали про це раніше? — адже цілком можливо, що Гелена була родичкою твоєї мачухи, скажімо, її молодшою сестрою. У всякому разі, коли ми довідаємося, яким було її прізвище, то, може, нам пощастить знайти когось, хто дасть нам додаткові відомості про Дім-на-Горі. Адже старий сказав нам, ти пригадуєш, що вони хотіли взяти в оренду будинок у Дилмауті, щоб оселитися поблизу родичів місіс Гелідей. Якщо її родичі мешкають десь близько, ми зможемо щось довідатися від них.
— Джайлзе, — сказала Ґвенда. — Ти просто диво.
Зрештою Джайлз вирішив, що йому не обов'язково їхати в Лондон. Попри свою діяльну вдачу, яка завжди підштовхувала його повсюди їздити й робити все самому, він визнав, що навести цю просту довідку можна доручити й комусь іншому.
Він зателефонував до своєї контори.
— Ось маємо! — радісно вигукнув він, коли надійшов очікуваний лист.