З повагою
Джеймс Кеннеді, доктор медицини
— Вудлі-Болтон, — сказав Джайлз. — Це не так далеко. Тутешні жителі їздять у Вудлі-Кемп на пікніки. Це велика рівнина, поросла вересом. Десь миль за тридцять звідси. Ми напишемо докторові Кеннеді й запитаємо, чи він не проти, якщо ми приїдемо до нього, чи, може, він приїде до нас.
Доктор Кеннеді написав, що готовий прийняти їх наступної середи, й у той день вони поїхали до нього.
Село Вудлі-Болтон розкинулося на схилі пагорба. Будинок під назвою Ґолз-Гіл стояв на самій його вершині, з видом на рівнину Вудлі-Кемп та на вересові пустища, що тяглися до самого моря.
— Незатишне місце, я сказала б, — промовила Ґвенда, затремтівши.
У самому будинку було теж голо й незатишно, і доктор Кеннеді явно не визнавав такі новітні вигадки, як центральне опалення. Жінка, що відчинила їм двері, була темноволоса й неприваблива. Вона провела їх через порожній хол до кабінету, де доктор Кеннеді підвівся, щоб їх привітати. То була довга кімната з досить високою стелею й полицями, майже цілком запевненими книжками.
Доктор Кеннеді був сивоголовий літній чоловік із гострими очима, які блищали з-під кущуватих брів. Він подивився на них обох пильним поглядом.
— Містер і місіс Рід? Сідайте тут місіс Рід, це, мабуть, найзручніше крісло. То з чим ви до мене прийшли?
Джайлз розповів історію, яку вони підготували наперед.
Він та його дружина нещодавно побралися в Новій Зеландії. Після цього вони переїхали до Англії, де його дружина жила протягом короткого часу в дитинстві, і тепер вона намагається знайти давніх друзів і знайомих своєї родини.
Доктор Кеннеді був стриманим і суворим. Він тримався чемно, але його вочевидь дратувала колоніальна наполегливість, із якою ці молоді люди здійснювали свій сентиментальний пошук родинних зв'язків.
— То ви думаєте, моя сестра, — точніше, моя зведена сестра, — а можливо, і я — ваші родичі? — запитав він Ґвенду чемно, але з прихованою ворожістю.
— Вона була моєю мачухою, — сказала Ґвенда — Другою дружиною мого батька. Хоч я її, звісно, не пам'ятаю. Я була надто маленька. Моє дівоче прізвище — Гелідей.
Він пильно подивився на неї — і несподівана усмішка осяяла його обличчя. Він ніби став іншою людиною, його непривітність не знати куди й поділася.
— Святий Боже! — сказав він. — Тільки не кажіть мені, що ви Ґвенні!
Ґвенда радісно кивнула головою. Давно забуте дитяче ім'я пролунало в її вухах як щось дуже знайоме та приязне.
— Так, — підтвердила вона. — Я Ґвенні.
— Господи, спаси мою душу. Уже доросла й одружена. Як швидко минає час! Адже відтоді минуло п'ятнадцять — ба навіть більше! — років. Ви, звичайно, не пам'ятаєте мене?
Ґвенда похитала головою.
— Я не пам'ятаю навіть свого батька. Я бачу тепер своє минуле, наче велику білу пляму.
— Атож, перша дружина Гелідея була родом із Нової Зеландії — пригадую, він мені це казав. То чудова країна, я думаю.
— Це найкраща країна у світі — але Англію я також люблю.
— Ви приїхали сюди на короткий час чи маєте намір тут оселитися? — Він подзвонив. — Ми з вами вип'ємо чаю.
Коли увійшла висока жінка, він їй сказав:
— Будь ласка, принесіть нам чаю… і… грінок із маслом… або тістечка… або щось таке.
Його статечна економка подивилася на них убивчим поглядом, але слухняно відповіла: «Гаразд, сер!» — і вийшла.
— Я зазвичай чаю не п'ю, — неуважно кинув доктор Кеннеді. — Але ми повинні відсвяткувати нашу зустріч.
— Це дуже люб'язно з вашого боку, — сказала Ґвенда. — Ні, ми приїхали сюди не на короткий час. Ми тут купили будинок. — Вона зробила паузу й додала: — Дім-на-Горі.
Доктор Кеннеді неуважно промовив:
— Атож. У Дилмауті. Ви написали мені звідти.
— Це просто дивовижний збіг, — сказала Ґвенда. — Правда ж, Джайлзе?
— Авжеж, дивовижний, — погодився Джайлз. — Просто-таки неймовірний.
— Він продавався, — сказала Ґвенда й додала, побачивши, що доктор Кеннеді нічого не розуміє: — Це той самий будинок, у якому я жила багато років тому.
Доктор Кеннеді спохмурнів.
— Дім-на-Горі. Так, так, я чув, вони змінили його назву. Раніше він називався Сент… і якось так — тобто йдеться про будинок, який стоїть біля дороги Лігемптон-роуд, що спускається в місто, праворуч від неї? Я не помиляюся?
— Ні.
— Просто дивовижно, як швидко забуваються назви. Стривайте хвилину. Сент-Кетрін — ось як називався той дім.
— І я в ньому жила, чи не так? — запитала Ґвенда.
— Авжеж, ви в ньому жили. — Він подивився на неї зацікавленим поглядом. — Але чому ви захотіли жити саме там? Адже ви не могли зберегти про нього багато спогадів, чи не так?