— Ти думаєш, мій батько…
— Ні — і в цьому вся суть — я так не думаю. Уявімо собі чоловіка, який хоче позбутися дружини. Він поширює чутки про її можливу невірність. Він інсценує її від'їзд — прощальну цидулку, спаковані й забрані із собою речі. Крім того, через ретельно обмірковані проміжки часу від неї надійде кілька листів із-за кордону. А насправді він холоднокровно вбив її і, скажімо, сховав під підлогою льоху. Це одна схема вбивства — і вона нерідко реалізується. Але вбивця такого зразка ніколи не побіжить до брата своєї дружини, і не казатиме йому, що він убив його сестру, і не умовлятиме його зателефонувати до поліції. З другого боку, якщо твій батько був убивцею емоційного зразка, до нестями закоханим у свою дружину, і задушив її в нападі ревнощів — спосіб Отелло, що відповідає тій розповіді, яку ми почули, — то він, безперечно, не став би пакувати одяг та організовувати надходження листів, перш ніж побігти й розповісти про свій злочин чоловікові, який, поза всяким сумнівом, не стане його замовчувати. Так не могло бути, Ґвендо. Ця схема не тримається купи.
— Тоді до чого ти ведеш, Джайлзе?
— Я не знаю… Але схоже, в усіх цих подіях брав участь іще хтось нам невідомий — назвімо його чинником Ікс. Той, хто ще не з'явився на сцені. Але його почерк ми вже бачимо.
— Чинник Ікс? — здивовано перепитала Ґвенда. Потім її очі потемніли. — Ти все це вигадав, Джайлзе. Щоб мене втішити.
— Присягаюся тобі, що ні. Невже ти сама не бачиш, що ми досі не маємо задовільної гіпотези, у яку вкладалися б усі факти? Ми знаємо, що Гелену Гелідей було задушено, бо ти бачила…
Він раптом замовк.
— Святий Боже! Який же я був йолоп! Тепер я все бачу. Це пояснює все. Ти мала слушність. І Кеннеді мав слушність теж. Послухай-но, Ґвендо. Гелена готується втекти з коханцем — хто він, ми ще не знаємо.
— Ікс?
Джайлз нетерпляче відмахнувся від її зауваження.
— Вона написала цидулку своєму чоловікові, але в цю мить заходить він, читає, що вона написала, і божеволіє від люті. Він жмакає цидулку, жбурляє її в кошик для використаного паперу й кидається до неї. Нажахана, вона втікає в хол, але він наздоганяє її, душить, вона обм'якла, і він її залишає. А тоді, стоячи за крок від неї, цитує слова з драми «Герцогиня д'Амальфі» саме в ту мить, коли дитина на сходах підійшла до перил і дивиться вниз.
— А потім?
— Уся суть у тому, що вона не померла. Можливо, він подумав, що вона мертва, але вона тільки напівзадушена. Можливо, її коханець повернувся — після того як очманілий чоловік побіг до лікаря, що жив на протилежному кінці міста, а можливо, вона прийшла до тями сама. Але як тільки вона приходити до тями, вона звідти втікає. Утікає дуже швидко. І це все пояснює. Віру Келвіна в те, що він її вбив. Зникнення одягу: вона спакувала й винесла його з дому раніше. І подальші листи, що були цілком природними. Отже маємо гіпотезу, яка все пояснює.
Ґвенда повільно сказала:
— Це не пояснює, чому Келвін сказав що він задушив її в спальні.
— Він був такий збудженим, що не запам'ятав, де все це сталося.
Ґвенда сказала:
— Мені хотілося б тобі вірити. Справді хотілося б… Але я переконана… я цілком переконана… що коли я дивилася на неї, вона була мертва… абсолютно мертва.
— Але як ти могла про це знати? Дитина, якій ще й трьох років не виповнилося.
Вона подивилася на нього дивним поглядом.
— Я думаю, дитина може це відчути — і набагато краще, ніж людина доросла. Як ото собаки — вони відчувають смерть, задирають голови й виють. Я певна, діти відчувають смерть…
— Це нісенітниця, ти фантазуєш.
Дзвінок у дверях урвав їхню розмову. Джайлз сказав:
— Хто б то міг бути?
Ґвенда здавалася збентеженою.
— Я геть забула. Це міс Марпл. Я запросила її сьогодні на чай. Мабуть, не варто розповідати їй усе.