— Це ваша бідолашна дитина, моя люба?
Ґвенда трохи розгубилася й невпевненим голосом відказала:
— Ні, ні… Не моя…
— А, то я помилилася. Пробачте мені.
Літня жінка кивнула головою й стала пити молоко. Потім сказала, щоб якось розпочати розмову:
— Пів на одинадцяту. Це завжди відбувається о пів на одинадцяту. Диво та й годі.
Вона стишила голос і знову нахилилася вперед.
— За каміном, — тихо видихнула вона. — Але нікому не кажіть, що я вам розповіла.
У цю миті до кімнати увійшла служниця в уніформі й попросила Джайлза та Ґвенду йти за нею.
Їх провели до кабінету доктора Пенроуза, і доктор Пенроуз підвівся, щоб привітати їх.
Доктор Пенроуз — Ґвенда не могла цього не відзначити — і сам трохи скидався на божевільного. Він здався їй навіть божевільнішим, аніж приємна стара дама у вітальні, утім, можливо, психіатри завжди виддються трохи божевільними.
— Я отримав вашого листа й листа від доктора Кеннеді, — сказав доктор Пенроуз, — і переглянув історію хвороби вашого батька, місіс Рід. — Я дуже добре пам'ятаю його, звичайно, але хотів освіжити свою пам'ять, щоб якнайліпше розповісти вам усе, що ви захочете знати. Я так розумію, ви лише нещодавно довідалися про ці факти?
Ґвенда пояснила йому, що виросла в Новій Зеландії, у родичів матері, і про свого батька знає лише те, що він помер у приватній лікарні в Англії.
Доктор Пенроуз кивнув головою.
— Розумію. Хвороба вашого батька, місіс Рід, була позначена деякими дивними характеристиками.
— Якими, наприклад? — запитав Джайлз.
— Річ у тому, що його одержимість — або його схильність до галюцинацій — була дуже сильною. Майор Гелідей, перебуваючи в стані надзвичайно сильного нервового збудження, абсолютно категорично наполягав на тому, що задушив свою другу дружину в нападі ревнивого гніву. У його поведінці не було багатьох ознак, що притаманні таким захворюванням, і я скажу вам цілком відверто, місіс Рід, якби доктор Кеннеді не запевнив мене в тому, що насправді місіс Гелідей жива, я в той час повірив би, ще слова вашого батька відповідають дійсності.
— То у вас склалося враження, що він справді її задушив? — запитав Джайлз.
— Я сказав «у той час». Згодом у мене з'явилися підстави переглянути свою думку, після того як я глибше ознайомився з характером та структурою психічної поведінки майора Гелідея. Ваш батько, місіс Рід, не був параноїком, у цьому я не маю жодного сумніву. Він не страждав від галюцинацій переслідування, йому не були притаманна імпульси насильства. Він був лагідним і добрим індивідом, здатним контролювати себе. Він не належав до тих людей, яких світ називає божевільними, не був він і небезпечним для інших. Але він був одержимий нав'язливою думкою про те, ще вбив місіс Гелідей, і я цілком переконаний, що пояснити її походження ми зможемо, тільки якщо повернемося далеко назад, — до його дитячого досвіду. Але я готовий визнати, що всі наші методи аналізу не допомогли нам знайти необхідний ключ. Іноді нам доводиться витратити дуже багато часу на те, щоб зламати опір пацієнта, який не піддається нашим методам аналізу. На це може знадобитися кілька років. А у випадку вашого батька навіть цього часу виявилося замало. — Він зробив паузу, а потім, подивившись на Ґвенду гострим поглядом, сказав: — Я думаю вам відомо, що майор Гелідей наклав на себе руки.
— Ой, ні! — скрикнула Ґвенда.
— Побачте мені, місіс Рід. Я думав, ви знаєте. Можливо, ви навіть знайдете підстави звинуватити нас у тому, що так сталося. Я визнаю, що якби ми вжили належних заходів остороги, то цього можна було б уникнути. Але, відверто кажучи, я не помітив ознак, які свідчили б про належність містера Гелідея до суїцидального типу. Він не виявляв тенденцій до меланхолії, до стану пригніченості або розпачу. Він нарікав на безсоння, і мій колега дозволив йому приймати снодійні пігулки в обмеженій кількості. Удаючи, ніби їх приймає, він насправді зібрав їх, скільки йому було треба, і…
Доктор Пенроуз розвів руками.
— Він почувався глибоко нещасним?
— Hi. Я так не думаю. То був радше, я схильний вважати, комплекс провини, бажання покарати себе. Спочатку, ви знаєте, він наполягaв, щоб про його злочин повідомили поліції, і хоч би скільки ми його переконували та запевняли, що ніякого злочину він не скоїв, ваш батько уперто відмовлявся нам повірити. Проте ми знову й знову доводили йому і він мусив визнати, що його пам'ять не зберегла спогадів про те, як саме він здійснював цей конкретний акт. — Доктор Пенроуз зашелестів паперами, що лежали перед ним на столі. — Його розповідь про той вечір ніколи не зазнавала змін. Він увійшов у дім, розповідав він, і там було темно. Слуги кудись пішли. Він увійшов до їдальні, як зазвичай робив, налив собі там випити й випив, потім через суміжні двері увійшов до вітальні. Далі він уже нічого не пам'ятай — нічого взагалі, аж поки не прийшов до тями в спальні, де стояв і дивився на свою дружину, що була мертва — задушена. Він знав, що це зробив він…