Містер Кімбл відійшов від посудомийні й, пустивши повз вуха всю неістотну для нього балаканину жінки, запитав, чи готова вечеря.
— Зараз подам картоплю. Стривай-но, я постелю іншу газету. Цю ліпше зберегти. Не схоже, щоб ішлося про поліцію, надто багато часу минуло. Можливо, це адвокати — а з адвокатів можна буде взяти гроші. Про винагороду там не йдеться… та мало що… З ким би мені порадитися? Тут говориться, що треба написати на якусь адресу в Лондоні — але я не певна, що напишу… не довіряю я тим лондонцям… А ти що скажеш, Джіме?
— Ну… — сказав Джім, дивлячись жадібним поглядом на рибу зі смаженою картоплею.
На цьому розмова тимчасово урвалася.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Волтер Фейн
Ґвенда дивилася через широкий стіл із червоного дерева на Волтера Фейна.
Перед нею сидів досить стомлений на вигляд чоловік віком років сорока з лагідним обличчям без якихось прикметних рис. Такого чоловіка було б важко запам'ятати, якби вона десь випадково з ним зустрілася, подумала Ґвенда… Чоловік, позбавлений особистості, як тепер полюбляють казати. Його голос, коли він говорив, лунав якось спроквола, був виважений і приємний. Мабуть, це добрий і гідний усілякої довіри адвокат, подумала Ґвенда.
Вона нишком окинула поглядом кабінет — кабінет старшого партнера фірми. Він був зручний для Волтера Фейна, вирішила вона. Обставлений старомодними меблями, потертими, але виготовленими з гарного вікторіанського матеріалу. Під стінами розташовані шухляди зі справами — шухляди, які були позначені прізвищами шанованих жителів графства. Сер Джон Вейвасур-Тренч. Леді Джесеп. Артур Фоукс, есквайр, покійний.
Великі вікна з досить брудними шибками виходили на заднє подвір'я, оточене міцними стінами сусіднього будинку, спорудженого ще в сімнадцятому сторіччі. Тут ніде не було чогось особливо вишуканого або сучасного, але й нічого занедбаного теж не було. На перший погляд, досить неохайний кабінет із безладно розташованими шухлядами та столом, заваленим паперами, — але насправді то був офіс людини, яка знала достеменно, де взяти все, що може їй знадобитися.
Волтер Фейн перестав скрипіти пером. Він усміхнувся своєю млявою, приємною усмішкою.
— Думаю, тут усе ясно, місіс Рід, — сказав він. — Це дуже простий заповіт. Коли ви прийдете підписати його?
Ґвенда сказала, що готова прийти, коли йому буде зручно. Поспішати їй нема куди.
— Ми купили тут будинок, — сказала вона. — Дім-на-Горі.
Волтер Фейн мовив, глянувши на свої папери:
— Так, ви мені дали адресу..
Вона не помітила жодної зміни в рівному тенорі його голосу.
— Це гарний дім, — сказала Ґвенда. — Він нам дуже подобається.
— Справді? — усміхнувся Волтер Фейн. — Він біля моря?
— Ні, — сказала Ґвенда. — Наскільки нам відомо, його назву змінили. Колись він називався Сент-Кетрін.
Містер Фейн скинув пенсне. Він протер скельця шовковою хусточкою, дивлячись на стіл.
— О, так, — сказав він. — Біля дороги на Лігемптон?
Він підняв погляд, і Ґвенда подумала, наскільки іншою здається людина, коли вона знімає окуляри, які завжди носить. Його світло-сірі очі здавалися тепер дивно слабкими й не здатними сфокусувати погляд.
Це робить його обличчя таким, подумала Ґвенда, ніби його тут немає.
Волтер Фейн знову надів пенсне. Він сказав своїм зрівноваженим голосом адвоката:
— Ви, здається, сказали що укладали заповіт відразу після одруження?
— Так. Але я там заповідала дещо своїм родичам у Новій Зеландії, які після того померли, тому я подумала, що простіше буде скласти цілком новий заповіт — тим більше, що ми маємо намір жити в цій країні постійно.
Волтер Фейн кивнув головою.
— Атож, це вельми розумна думка. Що ж, гадаю, тут усе зрозуміло, місіс Рід. Чи зможете ви прийти післязавтра? Одинадцята година вас влаштовує?
— Цілком.
Ґвенда встала, і Волтер Фейн підвівся теж.
Ґвенда сказала з легким хвилюванням, яке вона відрепетирувала заздалегідь:
— Я… я вирішила звернутися саме до вас, бо думаю — так мені сказали, — що колись ви знали мою матір.