— Ви хочете купити тут будинок? — запитав майор Ерскін.
Він підсунув до Ґвенди таріль із сандвічами. Ґвенда взяла один і подивилася на майора. Ричард Ерскін був низеньким чоловіком, заввишки футів п'ять або десь так. Волосся в нього було сиве, і він мав стомлений вигляд і досить розумні очі. Голос у нього був низький і приємний, акцент злегка протяжний. Ґвенда не помітила в ньому чогось надзвичайного, але, на її думку, він був, безперечно, привабливий… Об'єктивно кажучи, він дуже поступався вродою Волтерові Фейну, але тоді як більшість жінок проминули б Волтера Фейна, не обдарувавши його другим поглядом, вони не проминули б Ерскіна. Фейна годі було описати, а Ерскін, попри свою спокійну вдачу, був наділений особистістю. Він розмовляв про звичайні речі у звичайний спосіб, але в ньому було щось — те саме щось, яке так швидко впізнають жінки й на що реагують суто по-жіночому. Майже неусвідомлено Ґвенда розгладила свою спідницю, відкинула з чола неслухняне пасмо волосся, підфарбувала губи. Дев'ятнадцять років тому Гелена Кеннеді могла закохатися в цього чоловіка. Ґвенда була переконана в цьому.
Коли вона підвела погляд, то зустріла погляд господині дому, спрямований на неї, і мимоволі почервоніла. Місіс Ерскін розмовляла з Джайлзом, але дивилася на Ґвенду, і її погляд був водночас схвальним і підозріливим. Дженет Ерскін була високою жінкою й мала глибокий, майже чоловічий голос. Вона здавалася старшою, ніж її чоловік, але Ґвенда подумала, що це, мабуть, не так. Її обличчя виглядало дещо змученим. Нещаслива, голодна жінка — такою вона уявилася Ґвенді.
Я певна, вона влаштовує йому пекельні сцени, сказала вона собі.
А вголос продовжувала розмову.
— Шукати дім — робота вкрай невдячна, — сказала вона. — Описи агентів із продажу нерухомого майже завжди обіцяють справжнє диво — а коли ти опиняєшся там, то не віриш своїм очам.
— Ви хочете оселитися в цій місцевості?
— Це одна з тих місцевостей, про які ми думали. Адже тут поблизу Адріанів мур. Джайлз завжди був зачарований Адріановим муром. Річ у тому — вам це може здатися дивним — але нам насправді однаково, де оселитися в Англії. Я прожила все життя в Новій Зеландії й не маю тут ніяких зв'язків. А Джайлза забирали різні тітки на всі вакації, тож він ні до чого тут особливо не прив'язався. Єдине, чого ми не хочемо — це жити поблизу від Лондона. Ми хочемо оселитися у справжній сільській місцевості.
Ерскін усміхнувся.
— Тут ви, напевно, повсюди знайдете справжню сільську місцевість. От ми, наприклад, живемо в цілковитому усамітненні. Сусідів у нас мало, а відстані між нашими оселями досить великі.
Ґвенді здалося, вона відчула потаємний смуток у цьому приємному голосі. Перед нею зненацька промайнула картина усамітненого життя — коротких і похмурих зимових днів, коли вітер свистить у комині, штори опущені, і він перебуває сам-один у товаристві цієї жінки з голодними, нещасними очима — а сусідів мало, й усі вони далеко.
Потім це видіння зблякло. Перед її поглядом знову було літо із заскленими дверима, відчиненими в сад, із пахощами троянд та звуками літа, що проникали в дім.
— Це старий будинок, еге ж? — запитала вона.
Ерскін кивнув головою.
— Доба королеви Анни. Моя родина жила тут протягом майже трьохсот років.
— У вас гарний дім. Ви, певно, пишаєтеся ним.
— Він уже досить занедбаний. Високі податки не дозволяють підтримувати садибу в пристойному стані. Але тепер, коли наші діти пішли у світ, нам стало жити значно легше.
— А у вас багато дітей?
— Двоє хлопців. Один служить у війську. А другий щойно закінчив Оксфорд. Він працюватиме у видавництві.
Його погляд ковзнув до полиці над каміном, і Ґвенда теж подивилася туди. Там стояла фотографія двох хлопців — десь років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, знята кілька років тому, як їй здалося. У погляді батька вона розгледіла гордість і любов.
— Вони хороші хлопці, — промовив він. — Хоч це й кажу я, їхній батько.
— Вони й справді дуже гарні, — сказала Ґвенда.
— Так, — підтвердив Ерскін. — Думаю, це варто робити — справді варто. Іти на жертви задля своїх дітей, — сказав він, прочитавши запитання в погляді Ґвенди.
— Я думаю, іноді доводиться віддавати їм дуже багато, — сказала Ґвенда.
— Дуже багато, справді..
Вона знову відчула потаємний смуток у його голосі, але тут утрутилася місіс Ерскін і сказала своїм глибоким, авторитетним голосом:
— А ви справді хочете купити собі дім у цій частині світу? Боюся, я не чула, аби тут поблизу продавалося щось пристойне.