— Ні, нас тут тримають у прохолоді, — відповів Йоахим. — Треба чекати серпня, поки ввімкнуть центральне опалення.
— Серпня, серпня, але ж ми замерзаємо! Я жахливо мерзну, хоч обличчя в мене просто горить, лише торкни, яке воно гаряче!
Ця пропозиція зовсім не пасувала Гансові Касторпу, йому самому стало ніяково. Йоахим також не став виконувати його проханя, а лише промовив:
— Просто тут таке повітря, й нічого це не означає. У самого Беренса цілий день сині щоки. Деякі так і не можуть звикнути. Ну, вперед, бо нам на обід нічого не дістанеться.
У коридорі знову з'явилася медична сестра, яка короткозоро мружилася на них. Та на другому поверсі Ганс Касторп раптом зупинився, заворожений жахливим звуком, що долинав зовсім зблизька, з-за повороту коридора, звук був не голосний, але настільки огидний, що Ганс Касторп скорчив гримасу й запитально поглянув на брата. Це, судячи з усього, був кашель, але не подібний до жодного кашлю, який Ганс Касторп будь-коли чув; проти цього будь-який відомий йому кашель здавався чудовним, здоровим виявом життя, — кашель без жодного ентузіазму звучав нерівномірними ривками, мов жахливе, безсиле перемішування каші органічного розкладу.
— Так, — сказав Йоахим, — тут справи кепські. Австрійський аристократ, знаєш, така елегантна людина, просто природжений юнкер на коні. І ось такий стан. Він ще, правда, виходить з кімнати сам.
Вони крокували собі далі, а Ганс Касторп увесь час повертався в розмові до кашлю того юнкера. «Ти маєш лише зрозуміти, — казав він, — що я такого кашлю зроду не чув, для мене це зовсім нове, саме тому я так переймаюся. Бувають такі різні види кашлю, сухий чи з відкашлюванням, а коли відкашлюєш, то, вважається, що це на краще, не те, що оте гавкотіння. Коли я в юності (він сказав: «я в юності») хворів на ангіну, то кашляв як вовк, і всі раділи, коли вже трохи відпустило, я ще добре пам'ятаю. Але такого кашлю, як цей, не було, принаймні, в мене не було — це, взагалі, вже не живий кашель. Він не сухий, але відкашлюванням це також не назвеш, не те слово. Воно так, ніби заглядаєш людині всередину, а там лише липка грязюка й слиз...
— Що вдієш, — сказав Йоахим, — таке я чую щодня, можеш не описувати, як це звучить.
Та Ганс Касторп ніяк не міг погамуватися з тим кашлем, одно торочив, що то ніби заглядати юнкерові досередини, й коли вони зайшли до ресторану, очі його збуджено блищали.
У ресторані
Тут було світло, елегантно й затишно. Ресторан був зразу праворуч від холу, навпроти салонів для конверсацій. Як пояснив Йоахим, тут переважно харчувалися новоприбулі, гості та ті, до кого хтось приїхав провідати. Тут святкували дні народження, дні від'їзду, а також позитивні результати генерального обстеження.
— Часом тут вирує життя, — сказав Йоахим, — навіть шампанське подають. Зараз тут не було нікого, окрім самотньої пані років тридцяти, яка читала книжку, при цьому щось мугикала собі під ніс і середнім пальцем лівої руки постукувала по скатертині. Коли хлопці сіли за сусідній столик, вона перейшла на інше місце й сіла до них спиною.
— Уникає людей, — пояснив Йоахим, — і завжди їсть у ресторані з книжкою. Кажуть, іще молоденькою дівчиною прибула до легеневого санаторію та й досі тут мешкає.
— Ну тоді ти зі своїми п'ятьма місяцями всього лише зелений початківець і ним залишишся, навіть коли перебудеш тут цілий рік, — мовив Ганс Касторп, на що Йоахим знизив плечима — жест, що раніше був йому не властивим — і потягся за меню.
Вони обрали столик на підвищенні біля вікна, гарне місце. Сиділи один навпроти одного на тлі кремової штори, обличчя їхні були освітлені електричною настільною лампою з червоним абажуром. Ганс Касторп склав разом свої свіжо-вимиті руки і з приємним передчуттям потер їх одна об одну, так він робив завжди, коли сідав до столу — можливо, тому, що його предки перед обідом завжди молилися. Обслуговувала привітна дівчина, що говорила ніби піднебінням, одягнена була вона в чорну сукню з білим фартушком, її широке обличчя пашіло здоров'ям. У Ганса Касторпа викликало неабияке пожвавлення зауваження Йоахима, що офіціанток тут називають «сестрами-годівницями». Вони замовили в «сестри» одну пляшку «Ґрюо Ляроз», яку Ганс Касторп спершу завернув, окільки вона була не достатньо темперована. Їжа виявилася чудовою. Їм подали спаржевий суп, фаршировані томати, печеню з різноманітними добавками, особливо вдалий десерт, асорті сирів та фрукти. Ганс Касторп їв дуже багато, хоча його апетит виявився менш сильним, ніж він спершу гадав. Проте багато їсти він звик навіть тоді, коли не мав сильного голоду, просто із самоповаги.
Йоахим надав стравам не надто багато уваги. Їжа йому набридла, казав він, тут, нагорі, всі це відчувають, навіть заведено нарікати на їжу, адже якщо сидиш тут день у день... Проте вино пив охоче, ба навіть з певним захопленням, при цьому, оминаючи надто яскраві епітети, постійно висловлював своє задоволення від того, що нарешті тут є хтось, із ким можна перекинутися розумним словом.
— Так, просто колосально, що ти приїхав! — мовив він, і в його спокійному голосі чулася схвильованість. — Маю сказати, що це для мене справжня подія. Таки певна переміна тобто, цезура, певний злам у цьому безконечному, безмежному перебуванні наодинці...
— Але ж для вас час має тут збігати швидко, — зауважив Ганс Касторп.
— Швидко й повільно, як тобі хочеться, — відповів Йоахим. — Він взагалі не збігає, маю тобі сказати, що це взагалі ніякий не час і ніяке не життя, яке вже там життя, — сказав він, хитаючи заперечно головою, й знову потягся до склянки.
Ганс Касторп також пив, не зважаючи на те, що обличчя аж пашіло. Та тілові все ще було холодно, відчувався радісний, але й трохи болісний неспокій. Слова випереджали думку, він часом обмовлявся й тоді просто відмахувавсь рукою. До речі, Йоахим також був трохи збудженим, тим вільніше й розкутіше розгорталася їхня розмова. Нараз пані, що постійно мугикала та постукувала пальцем, раптом підвелася й пішла геть. За їжею вони жестикулювали виделками, зі шматком за щокою надавали обличчю серйозного виразу, сміялися, кивали головами, знизували плечима й, не встигнувши як слід проковтнути їжу, говорили далі. Йоахим цікавився новинами з Гамбурга й перевів розмову на заплановану регуляцію річки Ельби.
— Епохально, — казав Ганс Касторп. — Епохально для розвитку нашого судноплавства. Важко переоцінити значення цього. Ми закладаємо в бюджет п'ятдесят мільйонів як негайні одноразові видатки, і можеш бути певним, ми знаємо, що робимо.
Проте, незважаючи на всю важливість регуляції Ельби, він швидко перескочив на іншу тему й просив Йоахима, аби той детальніше розповів про життя «тут, нагорі» і про гостей, Йоахим був радий нагоді поділитися враженнями й розповісти як то воно є. А про трупи, які спускають трасою бобслею, він мав розповісти ще раз і засвідчити, що то свята правда. Ганс Касторп зайшовся від сміху, аж і Йоахим розсміявся, відчуваючи при цьому задоволення. Він оповідав і про інші кумедні речі, підживлюючи таким чином загальний настрій. З ним за столом сидить одна пані на ім'я Штер, до речі, досить хвора, дружина музиканта з Каннштадту, — вона найбільш неосвічена особа, яку він будь-коли зустрічав. На повний серйоз вона каже «дезінфіскувати». Асистента ж Кроковскі називає «фомулус», маючи на увазі «фамулус». Усе це доводиться мовчки ковтати. Окрім того, вона просто хвороблива пліткарка, як, зрештою, більшість тих, хто «тут, нагорі», а іншій дамі, пані Ілтіс, вона казала, що носить «стерілет».
«Стерілет, замість стилет — ну, це просто чудово!» Напівлежачи в своїх кріслах, вони так реготали, що аж трусилися, й майже одночасно на них напала гикавка.
Нараз Йоахим насупився й задумавсь над своїм жеребом.
— Так, ми сидимо тут і сміємося, — мовив він з болем у голосі, який переривали здригання його діафрагми, — а коли я нарешті звідси вийду — ніхто й не знає, бо коли Беренс каже: ще півроку, то щонайменше треба настроюватися на довший термін. Це досить жорстоко, еге ж? Я вже так радів, що наступного місяця зможу скласти офіцерський залік. А тим часом я і далі тут байдикую з термометром у роті, рахую ляпсуси пані Штер і марную час. Один рік має таке значення в нашому віці, там, унизу можуть відбутися такі зміни і такі зрушення. А я маю скніти в цій дірі, просто як у гнилому болоті. Ні, я зовсім не перебільшую...