“Він ставиться до мене, як до дорослого!”, подумав Ейдан. Тоді йому довелося урівноважити каву на бюро, поруч із ним, щоб зняти окуляри та стримати нові сльози. Кожний ставився до нього як до дитини, до того ж маленької, після смерті Бабці, Аркрайти більше за всіх. “Обніми мене, як це роблять такі милесенькі та манюсінькі хлопчики як ти”, було улюбленими словами місіс Аркрайт. Її іншими улюбленими словами було: “Не забивай свою маленьку голівоньку цим, любчику”. Вони були дуже добрі – аж такі добрі, що аж лякало. У Ейдана все боліло, лише від згадки про них.
Тим часом, Ендрю казав Тарквіну:
- Ви живете у тому котеджі з усіма тими трояндами, чи не так? – Тарквін зважаючи, оглянув його та кивнув. – Я захоплююся ними щоразу, як прохожу повз, - продовжив Ендрю, при цьому це звучало так, ніби він відчайдушно намагався сказати щось ввічливе. Тарквін кивнув знову та посміхнувся.
- О, Ви не повинні бути ввічливим, - запротестувала Сташ. – Давайте перейдемо одразу до справи, - чи ти, зрештою, не схвалюєш цього, Тато?
- О, він мені доволі подобається, - сказав Тарквін. – Але я не думаю, що професор потребує нас. Ви ж трохи відлюдник, я правий? – звернувся він до Ендрю.
- Так, - сказав Ендрю, захоплений зненацька.
Ейдан зачепив свої окуляри за одне коліно, пив каву та дивився, зачарований. Його неозброєним очам, ці люди вбачалися трьома могутніми магами. Він був правий, коли прийняв за лепрікона відважного, проникливого маленького одноногого чоловічка. Він майже і був ним. Він мав безліч обдарувань. Але що вказувало на те, що Сташ мала магічну силу, він не міг сказати. Вона була така тепла. Та пряма, як промінь Сонця.
- О, зараз же замовкніть, обидва! – сказала вона. – Я буду Вам добрим секретарем, Професоре Хоуп. У мене є всі необхідні кваліфікації, включаючи магічну. Тато навчив мене магії. Він доволі могутній - Тато. Чому б Вам не взяти мене на тижневий випробувальний термін, без зобов’язань, жодних суперечок, якщо ми не підійдемо один одному?
- Я…е… - сказав Ендрю. – Я вважаю, я коливаюся, тому що вже маю двох енергійних працівників. І щодо грошей…
Сташ відкинула голову та розсміялася - балкам на стелі.
- Ці Стоки, - сказала вона. – Жоден з них не любить змін. Вони мають змінитися. Тим часом, скажіть “так” чи “ні”, давайте. Я вже казала, чого варта. Якщо Ви не можете це собі дозволити, скажіть “ні”, якщо можете – скажіть “так”. Я гадаю, Ви зрозумієте, що я того варта. А тоді Ви зможете повернутися до цієї бідолашної дитини, що сидить тут, з’їдаючи своє серце від неспокою.
Всі троє повернулися до Ейдана.
Тарквін, який, очевидно, весь цей час спостерігав за Ейданом, при цьому не виглядаючи, що навіть дивиться у його бік, сказав:
- Втрапив у декілька халеп, так, синку? – Сташ сліпуче посміхнулася, а Ендрю оглянув уважним поглядом, що казав: “Ого. Аж так погано.”. Тарквін додав, - Хто переслідує тебе, на даний час?
- Соціальні працівники, я гадаю. Мабуть, вони вже залучили поліцію, - Ейдан виявив, що відповідає. Маленький чоловічок дійсно був могутній. Ейдан хотів на цьому зупинитися, але він, здається, був вимушений продовжити. – Та принаймні три групи Ловців. Дві їхні групи влаштували щось схоже на бійку у саду прийомної родини позаминулої ночі. Аркрайти викликали поліцію, але сержант сказав, що це, ймовірно, були коти. Але це не коти. Ми всі бачили тіні – схожі на людські. Вони зникають вдень. Тому я й втік на світанку сьогодні.
Після короткої миті тиші, Ендрю сказав:
- На тому тижні померла бабуся Ейдана, а перед смертю повідала йому прийти до Джоселіна Брендона, якщо він втрапить у халепу. І, як ви знаєте, мій дідусь теж помер.
Після ще однієї миті тиші, Сташ сказала:
- Випий ще кави.
- І дайте йому ще печива, - додав Тарквін. – Ти щось їв на сніданок, а?
Ейдан подумав, що зараз знову розплачеться. Йому вдалося утриматися від сліз, сказавши:
- У мене були гроші на сандвіч з беконом.
- Добре, - сказав Тарквін. – Ці Ловці. Вони привиди? Які вони?
Ейдан кивнув.
- Їх три види. Здається, вони знали точно, де я знаходився.
- Халепа, - сказав Тарквін. – Ти не можеш покладатися на поліцію у цій справі. На мою думку, тобі слід заховатися, синку. Мій будинок не має такого захисту як цей, але тобі будуть раді, якщо ти залишися там, зі мною. Я можу допомогти.
Перш ніж Ейдан зміг хоч щось сказати, Сташ подивилася на батька саркастичним поглядом та скочила зі свого стільця.
- Так, Тату, - сказала вона. – Я так і бачу, як ти намагаєшся битися з купою привидів, відмахуючись від них милицею! Нам потрібне розумне рішення. Повинен бути спосіб захистити цю дитину. Це сьогоднішній часопис, ось там?