Зараз прийшов час для тяжкої частини. Ендрю оглянув довгу, мирну кімнату, де французькі вікна були відчинені на вечірній захід Сонця. Усередину, із заходом Сонця, лився прекрасний, солодкий запах, мабуть, від кількох квітів, для посадки яких містер Сток все-таки знайшов час. Чи це? Ейдан зняв окуляри та насторожено подивився у відчинені вікна, так, ніби там могла бути загроза, і полегшено зітхнув, оскільки запах був безпечний. Зараз Ендрю згадав, що тут завжди був один і той самий солодкий запах, всякий раз, коли вікна були відчинені.
Він був роздратований. Здається, його пам'ять була аж настільки поганою, що він потребував, щоб Ейдан нагадував йому речі, які він повинен був знати. Він вирішив полікувати себе маленькою випивкою. Її було так мало, і у такому маленькому гранчику, що Ейдан витріщився. Звичайно, хіба може такий маленький ковток зробити бодай якийсь ефект? Але потім, подумав він, ви приймаєте ліки по ложці, а деякі з них доволі сильні.
- Тепер, - сказав Ендрю, знову влаштовуючись у зручному кріслі, - я думаю, я повинен спитати тебе про цих таємничих переслідувачів, про яких ти казав.
- Ви мені не вірите? – сумно запитав Ейдан. “Так само, як соціальні працівники та поліція”, подумав він. Вони не повірили жодному слову.
- Звичайно, я вірю тобі, - запевнив його Ендрю. Він знав, що не витягне і слова з Ейдана, якщо не скаже це. – Не забувай, що мій дідусь був могутнім чарівником. Ми з ним, разом, бачили багато дивних речей. – Так, вони бачили, зрозумів Ендрю, але навіть заради свого життя він не міг згадати, що саме. – Коли вперше ти побачив цих істот?
- У ніч, коли Бабця померла, - сказав Ейдан. – Перша група прийшла та стала у нашому задньому дворі. Вони, так би мовити, високі та по-королівські величні. І вони називали моє ім’я. Принаймні, я думав, що вони кличуть мене, але насправді, вони кликали “Адам”…
- Вони його неправильно запам’ятали? - сказав Ендрю.
- Я не знаю. Багато хто його неправильно сприймає, - сказав Ейдан. – Соціальні працівники також думали, що мене звати Адамом. І я зайшов у спальню до Бабці, щоб повідомити її про Ловців і…, - він був змушений зупинитися та ковтнути. – Саме так я і дізнався, що вона була мертва.
- Що ти зробив? – запитав Ендрю.
- Набрав 999 [16], - сказав Ейдан безутішно. – Це все, про що я подумав. Ловці зникнули, коли прибула швидка допомога. Я їх більше не бачив, допоки вони не з’явилися на подвір’ї Аркрайтів та не влаштували бійку із іншими двома групами. Це було через дві ночі. Я вважаю, вони не могли дістатися до мене до того часу, бо я переважно сидів у тому офісі, поки ті люди телефонували та з’ясовували що робити зі мною. Вони не можуть зайти у приміщення, розумієте.
- Я знаю. Їх треба запросити, - сказав Ендрю. – Або вони спробують викликати на відкрите повітря. А ти був не такий дурний, щоб послухатися їх.
- Я був занадто наляканий, - сказав Ейдан. Він додав, жалюгідно, - інші дві групи також неправильно називали моє ім’я. Вони кликали “Алана” та “Етана”. І Аркрайти також його неправильно розібрали. Вони весь час називали мене “Едріан” та казали забути Бабцю.
“Яка дивна та нещаслива пора спіткала Ейдана”, подумав Ендрю, “повна незнайомців, які навіть не можуть правильно усвідомити його ім’я. І несхоже, що Ейдану дали час на жалобу, або запросили на похорон його бабусі. Людям потрібна жалоба”.
- Ти можеш описати хоч когось із цих Ловців детальніше? – запитав він.
Ейдан зрозумів, що це зробити буде важко. Не лише тому, що вони завжди з’являлися у темряві, пояснив він. Він просто не міг підібрати слів, щоб описати якими дивними вони були.
- Я припускаю, - сказав він, після декількох невдалих спроб, - я можу спробувати намалювати їх для Вас.
Ендрю піймав себе на тому, що кидає погляди з вікон, на червоний захід Сонця. У нього було дуже сильне відчуття, що малювання істот було поганою ідеєю.
- Ні, - сказав він. – Я гадаю, це може привести їх до тебе, знову. Мій дідусь зберігав свої землі у безпеці, але я не хочу випробовувати долю. – Він поставив свого крихітного гранчика та встав. – Давай закриємо цю тему зараз, до приходу денного світла. Йдемо, допоможеш мені позбутися покарання від містера Стока, поки ми ще можемо бачити. – Він попрямував назад, до кухні.
Ейдан не міг повірити, що овочі можуть бути покаранням, поки Ендрю не привів його у комору та вказав на коробки. Тоді він повірив.