Він думав про рух неба та Землі, про час та простір. Він думав про Енштейна та небесні гаки [2]. Він думав про те, що положення колеса у канаві лише тимчасове та відносне, несправжнє п’ять хвилин тому та несправжнє вже через п’ять хвилин. Він думав про потужність та швидкість цього занесення, та про силу опору цієї канави. Він думав про розбалансованість гравітації. Потім він впав на коліна, опустивши одну руку у трав’янистий мул, а іншу – на колесо, та штовхнув. Слухняно, з деякою неохотою, смокчучи та хлюпаючи, машина рушила з канави, понад насипом, та стала на дорогу. Ендрю сів на водійське сидіння, натягнув черевика, розмірковуючи із жалем, що його дідусь міг просто стяти на дорозі та підкликати, із тим самим результатом. Зараз він має попрацювати над практичною стороною магії, трохи більше. Шкода. Він зітхнув.
Потім він приїхав до будинку дідуся.
- Він помер, так? – сказав він, коли місіс Сток відчинила йому двері.
Місіс Сток кивнула та заспокоїла залишки своєї совісті, кажучи:
- Але я знала, що ви дізнаєтеся.
Ендрю попрямував крізь парадні двері у свою спадщину.
Звичайно, одразу ж виникло багато справ, не лише у Мелстоуні та у Мелтоні - місті неподалік, але також і в Університеті, тому що Ендрю майже одразу вирішив залишити Університет та жити у Мелстоун Хаузі. Батьки залишили йому гроші та, із тим, що йому залишив старий Джоселін, як гадав він, у нього було достатньо, щоб відмовитися від викладання та мати змогу писати книгу, яку він завжди хотів написати. Він хотів дати світові абсолютно новий погляд на історію. Він був радий залишити Університет, і особливо радий – залишити Наукову співробітницю. Вона була такою брехухою. Дивно, що рік тому він хотів одружитися із нею. Але Ендрю відчував, що повинен переконатися, що вона благополучно переведена на іншу посаду, і так він і зробив.
Так чи інакше, минув майже рік, перш ніж Ендрю зміг перебратися у Мелстоун Хауз. Тоді він мав переконатися, що різні маленькі розпорядження з заповіту його дідуся виконані, тож прослідкував за цим; але його дещо спантеличив цей заповіт, коли Ендрю побачив його, документ був іншого розміру та форми, ніж папір, що привід дідуся намагався вручити. Він знизав плечима та дав місіс Сток її п’ятсот фунтів.
- І я сподіваюся, що ви продовжуватимете працювати на мене, як ви робили це для мого дідуся, - сказав він.
На це вона відповіла:
- Не знаю що ви робитимете без мене. Будучи професором, ви живете, у своєму власному світі.
Ендрю зрозумів це як “так”.
- Я не професор, - помітив він м’яко. – Всього лише простий викладач.
Місіс Сток не звернула на це жодної уваги. На її думку, це були з однієї гіллі ягоди [3]. Кожен в Університеті, був для неї професором, крім студентів, звичайно, а отже, навіть гірше. Тож, вона сказала кожному у Мелстоуні, що онук старого Джоселіна – професор. Незабаром Ендрю звик, коли до нього зверталися “Професор”, навіть люди, які писали йому з інших місць, щодо подробиць фольклору, чи питаючи про магію.
Він пішов віддати містеру Стоку, садівнику, його спадщину, в п’ятсот фунтів.
- І я сподіваюся, що ви також продовжити вашу чудову роботу на мене, - сказав він.
Містер Сток обперся на лопату. Жодним чином він не був пов'язаний із місіс Сток, навіть через шлюб. Просто, добра половина жителів Мелстоуна мала прізвище - Сток. Обидва, містер та місіс Сток були дуже чутливі до цієї обставини. Вони не любили один одного.
- Я так розумію, що стара командирша [4] каже, що буде працювати на вас і далі? – агресивно запитав містер Сток.
- Я певен, що так, - сказав Ендрю.
- Тоді я залишаюся, щоб усе було по-чесному, сказав містер Сток та продовжив викопувати картоплю.
Таким чином, Ендрю виявив, що найняв двох тиранів.
Звичайно, він не сприймав їх так. Для нього двоє Стоків були старожилами, вірними дідусевими слугами, які працювали у Мелстоун Хаузі, ще коли Ендрю приїхав у будинок уперше, дитиною. Він просто не міг уявити собі це місце без них.
Тим часом, він був надзвичайно щасливий, розпаковуючи свої книжки, гуляючи та просто перебуваючи у будинку, де він хлопчиком провів так багато прекрасного часу. Будинок мав запах – бджолиного воску, цвілі, парафіну та аромату спецій, якого він ніколи не міг придушити – який казав Ендрю: “Свята!”. Його мати ніколи не ладнала із старим Джоселіном.
- Він забобонний та допотопний [5], - сказала вона Ендрю. – Тільки не кажи мені, що ти віриш в усі речі, що він тобі каже. – Але вона відсилала Ендрю до старого майже на всі канікули, щоб показати, що вона не зовсім посварилася із батьком.