- Він завжди каже, що буде знищений, - сказав Ендрю Ейданові, коли Воллі пообіцяв доставити вівцю наступного місяця, і вони нарешті рушили.
- О, гей! – крикнув їм услід Воллі.
Ендрю обернувся, сподіваючись, що Воллі його не почув. Ейдан зітхнув.
- Я чув, - сказав Воллі, - від Сташ – працює на Вас зараз, так? – що її тато отримав врешті решт штучну ногу. Ходив до нового спеціаліста, я чув. А Ви чули?
Ендрю сказав, що він чув.
- Чесне слово! – сказав він, коли Воллі, нарешті дозволив їм піти. – Невже всі у Мелстоуні знають усе що ми робимо?
Вони перетнули два поля і вийшли через ворота до Мел Тампу. Прогулянка почала дійсно подобатися Ейдану саме з цього місця. Зблизька, Мел Тамп виявився захоплюючим скупченням маленьких зелених стежок, що розбігалися туди-сюди, між кущів із сильним ароматом. Ейдан відчув, що люди тут були дуже зайняті. Можливо, Гроіл був одним із них. Ейдан роздивлявся та дивився, поки вони піднімалися, у випадку якщо Гроіл десь згорнувся, під кущем або в одній з, дивним чином трав’янистих, впадин, але не було жодних його ознак. Тут були кролики та пташки, але нічого незвичайного. З вершини Тампу, ви могли дивитися на містечко, що звивалося та тягнулося, та на Мелстоун Хауз, наполовину захований серед своїх двох великих дерев – дуба та мідного бука. Навіть було видно блискіт віддалених димоходів Мелстоун Менору, де жив відлюдник містер Браун. Дивлячись у інших напрямках, ви бачили милі та милі темно-зелених полів, лісів та луговин.
- Так кордони не побачиш, - сказав Ейдан, одягаючи окуляри, після експериментів, які проводив неозброєними очима.
- Таким чином – ніколи, - сказав Ендрю. – Ми маємо зробити це методом проб та помилок.
Вони спустилися по схилу та, через поля та луговини, попрямували до єдиної ділянки кордону, щодо якого Ендрю був певен: провалля у дорозі, де він зустрів привид старого Джоселіна. Коли вони прийшли на місце, розігріті від ходіння та охолоджені невеличким вологим вітром, Ейдан думав: “Оце і є життя!”. Він почувався радше розчарованим, коли вони вийшли лише на звичайну дорогу, із рідкісними авто, що мчали вздовж неї.
Коли з обох боків не було машин, Ендрю пішов уперед до насипу, перетинаючи дорогу просто перед проваллям, де стояв привид. Просуваючись настільки повільно, наскільки насмілювався, у випадку якщо хтось вилетить на швидкості, він звивався угору та униз по невеликому підвищенню дороги, поки не зафіксував у свідомості, які саме почуття викликає кордон. На тій стороні, де знаходилося поле-піклування, було почуття як те, що він зараз сприймав як нормальне: глибоке та трохи захоплююче. З іншої сторони…
- О! – вигукнув Ейдан. – З цієї сторони усе нудно та небезпечно! Як стояти на злітно-посадковій смузі на шляху у літака. Розпластаний, але на щастя не мертвий.
- Так. Ми шукаємо саме це почуття. Тоді ми будемо знати, що знаходимося просто за межами кордону, - сказав Ендрю.
З іншої сторони, у живоплоті, була хвіртка. За нею виднілося поле майже стиглої пшениці, а поряд із ним - проглядалися залишки ґрунтової дороги.
- Схоже, - сказав Ендрю, - що колись тут була стежка. Якщо вона іде вздовж всієї лінії кордону, це значно полегшить нашу справу.
Це не було надто легко. Там була, або нещодавно зникла стежка, на більшості шляху, але хто б не володів цими землями, він виорав стежку, або викопав живоплоти, щоб збільшити площі пасовищ, і у цих ділянках було дійсно важко віднайти потрібний напрямок. Ейдан, коли відхилився від глибоке-та-захоплююче у бік розпластаний-та-у-небезпеці, сподівався, що за ними ніхто не спостерігає. Мабуть, вони виглядали як божевільні, коли удвох, обережно, пересувалися зигзагами по широкому зеленому лугу. Ендрю ж більше хвилювало що їх побачить якійсь фермер, коли вони продовжили свій шлях по кукурудзяному полю, шалено шелестячи та намагаючись не зіпсувати урожай.
Вони підійшли до маленької річки, над якою був міст. Але він був поламаний, і вся річка була з запеклістю відгороджена колючим дротом та товстими густими деревами.
- Це майже виглядає так, ніби хтось не хоче, щоб ми цим займалися, - сказав Ейдан.
- Схоже на те, - погодився Ендрю дивуючись, що дідусь мав ворогів, про яких він не знав. – Давай з’їмо сандвічі.
Вони їли ланч сидячи на березі річки, глибше у розпластаний-та-у-небезпеці, де була піщана мілина, яка могла би допомогти їм перейти річку, думав Ендрю. Поки Ейдан весело зжував більшу половину сандвічів, Ендрю витяг мапу і позначив кордон, який вони вже відшукали. На диво він був постійним, рівномірно кривуватим, і здавалося починав промальовуватися як великий овал, біля центру якого стояв Мелстоун Хауз. У нього виникла велика спокуса домалювати решту овалу та піти додому. Але це було схоже на шахрайство. Поки він це робив, у нього виникло незворушне переконання, що його відповідальність за поле-піклування означає що він повинен, персонально, обійти кожну ділянку кордону. Все одно, він позначив на мапі лінію олівцем, де він думав пролягає кордон. Буде цікаво дізнатися, чи справдиться його передбачення.