- Гроілу сподобався одяг, - повідомив він Ендрю вранці.
Ендрю посміхнувся над беконом, якого смажив. Здається сьогодні він готував сніданок раніше ніж зазвичай.
- Я чув як він співав, - сказав Ендрю. - Не кращий тенор у світі.
- Він також і танцював, - сказав Ейдан.
- Я відчув як тремтить земля, - відповів Ендрю, вивертаючи бекон та підсмажений хліб на дві таці. – Їж. Сьогодні ми будемо слідувати за кордоном в іншому напрямку, зліва від провалля у дорозі. Здається буде дощ, тож я хочу вийти з дому якомога скоріше.
Мряка почалася, як вони вдвох вийшли з дому, і, безсумнівно, стало холодніше. Гроіл буде радий одягу, думав Ейдан, коли плентався повз корів Воллі Стока, на шляху до дороги. Задумавшись про це, Ейдан порадів своєму власному новому, на блискавці, дощовику. “Я отримав блискавки!”, подумав він та не міг стримати посмішку.
З цієї сторони кордон зовсім не був таким постійним, як подумав Ендрю. Він випинався далі від лісів та полів Ендрю, у невідомі луки, де тягнувся якійсь проміжок біля дороги, допоки дорога не згорнула у напрямку колишнього Університету Ендрю. Тут, на деякий час, вони загубили лінію кордону. Справді, задавався питанням Ейдан, чи вони самі також не загубилися. Вони пробиралися крізь болотисте поле повне високих очеретів, звідки вони навіть не бачили містечка, однак могли чути церковний годинник, десь вдалечині за лісом. Одинадцять годин, подумав Ейдан. Вже.
У цей час пішов справжній дощ, білий та проливний. Очерет нахилився та шипів, а далекий ліс майже зник за сірими стержнями дощу. Вони ледь бачили куди ступають, не кажучи вже про те, щоб шукати кордон. За секунди вони промокли, волосся стікало на очі, а окуляри стали майже непотрібними.
Ендрю зробив два великі хлюпаючі та смокчучі кроки у, ймовірно, неправильному напрямку та зупинився.
- Не добре, - сказав він. – Давай підемо у ліс та заховаємося там, поки це не зупиниться. Не може довго так сильно дощити.
Ейдан зняв окуляри і лише тоді зміг майже розгледіти, за дощем, темно-зелений ліс. Він був набагато далі, ніж хлопець думав. Вони спотикалися та в’язнули у напрямку до лісу, і час від часу кожен з них намагався витерти вологі окуляри об носовичок Ендрю. Ейдан забув у своїй крамничній оргії, що йому можуть знадобитися носовички. Він проклинав себе за це, коли вони нарешті спотикалися крізь зарості ожини під деревами.
- Тут також волого, - сказав він з відразою.
- Так, але по-іншому, - сказав Ендрю.
Це була правда. Листя з дерев затримували дощ, тож вони, принаймні могли бачити куди ідуть. Але час від часу, у дереві накопичувалося забагато води і усе це впаде униз, двадцять хвилин насиченого дощу - і воно перехилялося на їх голови. Нагорі, вони могли чути, дощ неухильно шипів на вершинах дерев, поки усе навколо них, дерево за деревом, не навантажилося холодною водою та не полилося униз.
- Гадаю, ми потонемо, - нещасно сказав Ейдан.
Ендрю подивився на нього. Міський хлопчина. Не звик до цього. Обличчя Ейдана було вологе та біле, і він тремтів. Задумавшись про це, Ендрю також не почувався задоволеним.
- Добре, - сказав він. – Давай підемо додому та зачекаємо поки не закінчиться дощ.
Вони спробували це зробити. Але до цього часу жоден з них вже не був певен у якій стороні знаходиться домівка. Після деякого збентеження – протягом якого величезні дерева виливали декілька цистерн дощу, змішаного із гілками, гусеницями та листям прямо на їх голови - Ендрю твердо пішов прямо. Ліс був не дуже великим. Він знав, що скоро вони мають вибратися з нього. Ейдан слідував за ним, звиваючись плечима та патологічно підозрюючи, що, якщо скорчитися униз, то з його спини впаде лише вода, чи також велика безнога тварюка, яка якимось чином потрапила під його капюшон.
Вони виявили, що опинилися перед стіною.
Це не була велика стіна. Вона була висотою по коліно та побудована зі старої розсипчастої цегли, вкритої мохом. Але дещо зловісним фактом було те, що хтось заповнив усі прогалини та низькі місця у ній колючим дротом, який виглядав занадто новим. Здається вона тягнулася прямо через ліс, на всьому проміжку, який вони могли бачити.
- Я не пам’ятаю цього! – сказав Ендрю. – І чому колючий дріт? Це моя власність. Я ніколи не погоджувався щоб хтось обносив частину лісу дротом.
Із невеликим рохканням, він підняв один вологий чобіт та опустив з іншої сторони стіни. Там захрустіло мертве листя.
Вздовж стіни, ніби це був сигнал, і далі захрустіло листя. Великий чоловік у сірій в’язаній шапці та вологому темно-синьому піджаку примарширував до стіни у великих гумових чоботях. Він ніс рушницю. А на повідку вів собаку. Пес неприємного виду, радше схожий на бультер’єра, із гладкою роздутою мордою та підлими рожевими очима. Ендрю, переводячи очі з чоловіка на пса, подумав, що їх обличчя напрочуд схожі, такі ж підлі та рожеві очі. Все одно, чоловік йому когось дуже сильно нагадував. Якщо забрати роздутість, подумав він…