- Роздратував мене! – Ендрю майже кричав.
- …і я накажу йому, на майбутнє, щоб він виставляв вас ввічливіше, - вів далі містер Браун. – Також я просвічу ваше невігластво, пояснюючи вам, як дитині, хто такі двійники. Двійники, це люди у вашому полі-піклування, які сильно схожі – зовнішністю та силами – на людей, що належать до мого королівства. Ви повинні наказати всім цим двійникам залишити Мелстоун, містере Хоуп. Або…, - тут містер Браун, все ще посміхаючись, здавалося перетворився з сріблястого у сталевого. – Або я вважатиму, що ви намагаєтеся створити на своєму боці потужну силу проти мене. І ми би цього не хотіли, чи не так, містере Хоуп?
Близько секунди, Ендрю не знав що і сказати. Наказати людям залишити Мелстоун! Містер Браун божевільний? Або він і містер Браун просто говорять про зовсім різні речі? У такому випадку, речі, про які говорив містер Браун здавалися Ендрю досить зловісно містичними. Ендрю не був дідусем. Окультна магія була чимось, про що він зовсім нічого не знав. Він вирішив посміхнутися, що вийшло дещо незграбно.
- Звичайно, я не збираю потужну силу, - сказав він. – Я не знаю як. І якщо це все, що ви можете сказати, то найближчим часом отримаєте звістку від мого юриста.
- Коли отримаю, я, звичайно ж, ввічливо вибачуся за погані манери мого Охоронця, - спокійно сказав містер Браун. – Я впевнений, ми можемо залагодити це цивілізовано. Гадаю, вам краще піти, містере Хоуп.
- Я теж! – сказав крізь зуби Ендрю. Він пихато одягнув окуляри. – Гарного дня!
Він з грюкотом вийшов з бібліотеки та прокрокував до масивних вхідних дверей, настільки швидко, що маленький дворецький шалено ляскав по червоній плитці за ним, щоб відчинити двері та, вклонившись, випустити на слабке сонячне світло.
- Знаєте сер, - сказав маленький дворецький, - було б значно краще, якби ви випили цей напій. Більшість ваших предків пили.
- Я не п’ю! – огризнувся Ендрю та вихром влетів зі сходів до авто.
Він від’їхав із ревінням, і допоки не виїхав на головну дорогу, лише міг люто тараторити про те, яким ввічливо грубим був містер Браун. Коли він вже повернув у напрямку Мелстоун Хаузу, йому приходило у голову, періодично, що деякі речі, які казав містер Браун, були доволі дивні. Наприклад, його слова щодо виселення людей з Мелстоуну. Це мав бути жарт. Так, це, мабуть був жарт, покликаний відвернути увагу Ендрю від захоплення містером Брауном половини лісу. Містер Браун грається із ним! Лють Ендрю збільшилась. Його юрист скоро із цим розбереться. Сріблястий, гладкий шахрай!
Він увірвався у Мелстоун Хауз, нічого не бажаючи так сильно, як розповісти комусь про незвичайні речі, які містер Браун мав нахабство сказати. Сташ була б для цього ідеальною особою, але Сташ не прийде сюди до завтра. Місіс Сток пішла. Ендрю знайшов її записку та відкинув у сторону, із сердитим сміхом. Він майже вирішив відкинути і велику неохайну миску з картоплею із сиром, але потім згадав Ейдана та як багато Ейдан їсть. Він залишив миску на кухонному столі та кружляв по будинку, шукаючи Ейдана, щоб розповісти йому що сказав містер Браун. Ейдана також не було. Ендрю увірвався у свій кабінет та знову зателефонував юристу.
Цього разу він натрапив на когось, хто, здавалося, знав трохи більше за попередню особу. Голос повідомив, що місіс Баррінгтон-Сток у відпустці, але зв’яжеться як тільки повернеться. Ендрю жбурнув телефон із роздратуванням та розмірковував чи не пошукати Ейдана знову. Але, цього разу, від охолов достатньо, щоб вирішити, що він не повинен навантажувати когось, Ейданового віку, всіма тими дивними речами. Ні. Невідкладною справою було відкопати старі Джоселінові папери та подивитися, чи знайде він цей контракт, чи угоду, чи про що там думав містер Браун.
Як він пам’ятав, місіс Сток поклала всі папери старого Джоселіна у три великі картонні коробки.
- Я нічого не викидала, - сказала вона Ендрю, - навіть його засоби для чищення люльки. Я не знаю що важливе. - І вона кудись поставила коробки, допоки у Ендрю не знайдеться час, щоб їх переглянути.
Ендрю не міг знайти ті коробки. Їх не було ані у його кабінеті, ні у шафі у коридорі, ні у шафі під сходами, і точно їх не було у вітальні – де він оскаженів, коли побачив, що місіс Сток знову зсунула піаніно. Коробок не було у жодній спальні, не було на горищі, їх не було у жодному місці, про які подумав Ендрю. Обшукуючи будинок, Ендрю охолов настільки, щоб помітити, що зголоднів. Він зробив собі чаю та трохи хліба з медом. Потім він відчув, що спокійний достатньо, щоб пересунути піаніно. До цього часу, його гнів став менш видимим та застряг у свідомості, тяжкий та чорний та невблаганний.