З лісу доносився нетерплячий гуркочучий шум.
Ейдан озирнувся навколо. Велика розмита фігура підскакувала та слідувала, серед дерев та чагарників, до нього. “Допоможіть! Це лев!”, подумав Ейдан. Воно безумовно виглядало як лев. Тварина була кольору лева, жовтуватого. Але потім створіння радісно загавкало і Ейдан зрозумів, що то був всього лише пес. Він підскакував та виламував собі шлях, крізь останні дерева та ледачо підійшов до Ейдана на довгих ногах, що шльопали по місцині, вуха летіли, великий рожевий язик висунувся з рота та хвіст пристрасно виляв.
Насправді, лише цуценя, подумав Ейдан.
Пес підскочив до нього, задихаючись, радісно пхикав, поставив лапи на груди Ейдана та спробував лизнути його обличчя. Ейдан відвернувся та не міг стримати сміху. Його великий пухнастий хвіст виляв так сильно, що був схожий на пропелер. Ейдан виявив, що сміється і з цього також. Потім, цілком природно, Ейдан виявив, що стоїть на колінах у траві, обійнявши звіра, погладжуючи його шовковисті вуха та кажучи різні дурниці.
- Як тебе звати? Ні – не відповідай. Я думаю – Рольф. Ти виглядаєш як Рольф. Ти великий, еге ж? Твій хвіст завжди викопаний вітряк? Кому ти належиш? Звідки ти прийшов? – У пса не було нашийника, але було зрозуміло, що він від когось втік. Кому б він не належав, його добре доглядали. Хоча його жовте хутро було повне колючок та підмаренника чіпкого, воно сяяло здоров’ям. Великий чорний ніс пса, коли він тикав ним у щоку Ейдана, був холодний та вологий, а зуби були білі та досконалі. Його великі коричневі очі, які радісно дивилися на Ейдана, були чисті та яскраві.
Пес хотів гратися.
Ейдан пішов до краю лісу, пошукати палицю для кидання. Пес рвонув повз нього, зник серед дерев та повернувся із старесеньким тенісним м’ячиком. Він уронив м’яча у Ейданових ніг, де опустився на прикрашені бахромою лікті та гавканням заохотив Ейдана. “Ось, дехто, хто не співчуває та навіть не розуміє”, подумав Ейдан. Яке полегшення! Він підняв м’ячика та кинув. Пес захоплено рвонув за ним.
Вони грали у принеси-мяча туди-сюди, на краю лісу, здається години, поки Ейдан повністю не втомився. До цього часу, Ейданова скорбота за Бабцею зменшилась до маленького болючого місця, десь у глибині свідомості. Воно все ще боліло і він знав, що буде завжди боліти, але не спричинятиме такого несамовитого смутку, якого він відчував раніше. Він підняв очі, подивився навколо та зрозумів, що грався із псом протягом годин. Сонце було за лісом, створюючи довгі тіні дерев, які розтягнулися полем у напрямку Мелстоун Хаузу. Цей пейзаж викликав в Ейдана почуття порожнини усередині. Він пропустив ланч. Він, можливо, також пропустив і вечерю.
- Добре, - сказав він псові. – Час іти додому. – Він жбурнув м’яча далеко у ліс і, як тільки Рольф помчав за ним, Ейдан відправився до Мелстоун Хаузу
Тут почалися його неприємності. Ейдан ледь зробив десять кроків, як Рольф з’явився перед ним та почав стрибати, виляти та скиглити, очевидно налаштований також піти.
- О, ні, - сказав Ейдан. – Ти не можеш. Ти не належиш мені. - Він строго вказав на ліс. – Іди додому! – Рольф повернув до лісу а потім став, виглядаючи покинутим.
Ейдан знову вказав на ліс, та знову сказав:
- Іди додому!
Рольф ліг та жалюгідно скиглив. І, як тільки Ейдан повернувся та почав іти додому, Рольф з’явився поруч із ним, пихато підстрибуючи, виражаючи радість, що Ейдан взяв і його.
- Ні! – сказав Ейдан. – Ти не розумієш. Ти належиш комусь іншому. Іди до свого власника. Іди додому!
Проблема була у тім, Ейдан був певен, що Рольф все чудово розуміє. Він просто надавав перевагу Ейданові перед тим, кому б він не належав.
Це повторювалося ще зо десять разів. Ейдан обертався, вказував та суворо казав Рольфу:
- Іди додому! – і Рольф тікав, виглядаючи жалюгідно, а потім гнався за Ейданом, одразу як Ейдан знову ішов. Коли Ейдан побіг, стало ще гірше. Рольф миттєво був біля нього. Він кинувся під ноги Ейдану та дивився на нього великими коричневими, благальними очима.
Цього разу вони вже перетнули половину поля. Вівці Воллі Стока собі спокійно паслися, вочевидь не схвильовані зусиллями Ейдана, або Рольфа. Вони зовсім не боялися Рольфа. Ейдан зрозумів, що Рольф відноситься до нього як до вівці, заганяючи його додому. “Розумний”, подумав Ейдан. Він дійсно був чудовим псом.
- Ну, чесно! – сказав Ейдан, коли Рольф знову кинувся йому під ноги. – Я казав тобі. Ти не належиш мені.