- Але, - сказав китайський хлопчик, твердо дотримуючись суті питання, - вони неправильно сказали і щодо того як пішов Ейдан. Вони його не відіслали. Він втік.
Обидві дівчинки закивали, стрічки розвивалися.
- Він сказав нам, що піде, - сказала азійська дівчинка. – Він сказав, щоби ми не хвилювалися, і якщо він піде, інопланетяни залишать будинок у спокої. І вони залишили.
- Ейдан був наляканий, - сказала чорна дівчинка. – його рот тремтів.
- Ну, вони саме його хотіли вбити, - сказав хлопчик. – А поліція подумала, що це лише коти дралися!
- А Ейдан вам сказав куди збирається… - почав Ендрю.
Він замовчав. Дивна висока фігура з’явилася перед ними, ніби нізвідки. Вона була висотою біля восьми футів та явно не людською. Її струнке тіло було вкрите чимось, що виглядало як золоті обладунки, із – можливо – серпанковим фіолетовим плащем, що звисав з його плечей. Чи можливо це були крила? Ендрю виявив, що дивується. Він витріщився на високу, дивної форми голову істоти, увінчану золотими завитками та золотими завитками, що скручувалися на її тонкі щоки, і дивувався чи це шолом чи справжня голова істоти. Ще більш дивне обличчя дивилося з-під золотих кучерів, було точно як у містера Стока, тонке, перекошене та зле. Ще один двійник? Дивувався Ендрю, абсолютно приголомшений. Тут? У Лондоні?
Всі троє дітлахів кинулися за Ендрю. Він відчував, як вони повисли на його піджаку позаду, поки Ендрю відчайдушно дивився навкруги, шукаючи допомогу. Але на тротуарах нікого не було. Автомобілі їздили туди-сюди по дорозі, але ніхто не дивився у їх напрямку.
Нічого не залишалося окрім як витримати ці труднощі, подумав Ендрю. Він зняв окуляри. Його неозброєним очам істота здавалася ще дивнішою. Вона була як золотий скелет в оточені срібного німбу, хоча він все ще не вирішив чи був це плащ, чи крила.
- Ну, чого ви хочете? – суворо запитав він.
Істота нахилилася до нього. Вона сказала глибоким голосом, із луною:
- Скажи, - сказала вона. – Скажи нам де Едріан.
Ендрю відчув по-справжньому сильний натиск, який змушував його сказати, що Ейдан у Мелстоуні. Фактично, якби істота сказала б “Ейдан”, замість “Едріан”, він був точно певен, що одразу би все і виклав.
- Це один з них, - позаду Ендрю сказав хлопчик, так, ніби натиск змусив його заговорити. – Ця група стояла біля стіни та сміялася.
- Тож, це ви билися у саду Аркрайтів, так? – сказав Ендрю. Натиск змушував його сказати хоч щось.
Істота випрямилася, висока на зріст.
- Не я, - презирливо сказало відлуння. – Я з такими не б’юся. Я людина короля.
- І що це за король? – запитав Ендрю.
- Оберон [33], звичайно, - гордовито відповіла істота.
Все дивніше та дивніше, подумав Ендрю. Приголомшуючи дивно. Пришелець стоїть на вулиці Лондона та спокійно повідомляє, що зі світи Короля Фей.
- Це божевілля, - сказав він. – Чому це змушує вас бажати вбити …гм… Едріана?
- Тому що він єдиний живий син мого Короля, - відповіла істота, так, ніби це була цілком природна причина. – Король не чекатиме коли його скинуть з трону.
Ендрю не зміг нічого вигадати, окрім як сказати:
- Ну, вік живи вік вчись. Ви певні?
- Кажи вже, - повторила істота, знову нахилившись уперед. Здавалося, натиск здавив череп Ендрю.
- Ми не можемо! – різко крикнув китайський хлопчик позаду Ендрю. Ейдан не сказав. Він казав, якщо він не скаже нам, ми не зможемо розповісти.
- Тож іди геть та перестань лякати нас! – крикнула одна з дівчаток.
- Так, ідіть, - сказав Ендрю. Він відчував як тремтять дітлахи. Це його розізлило. Яке право мала ця істота тероризувати трьох дітей, які лише випадково виявилися там, де був Ейдан? В потужній хвилі люті, він замахав окулярами у бік істоти та прогримів:
- Йди геть! Зникни! – На вузькому обличчі істоти з’явилося здивування. Ендрю нестримно згадав містера Стока, у ту мить, коли Ендрю наказав йому мульчувати троянди. Це змусило його зрозуміти, що він рухається у правильному напрямку. – Я це і маю на увазі! – закричав він. – ІДИ!
До його подиву, істота пішла. Здавалося, вона стиснулася сама у себе з двох сріблястих серпанкових сторін, так, що золота та срібна смуги вичавилися геть, у порожньому повітрі. Натиск, щоб говорити та почуття, що хтось спостерігає, які потужно висіли на вулиці весь цей час, також зникли, цілком раптово.
- І не повертайся! – додав Ендрю порожньому тротуарові.
- Це було добре, Містере! – захоплено сказав хлопчик.