- Хм, - відповіла місіс Сток. – Ніякої користі, вона буде виконувати домашню роботу!
- Правильно, - щасливо погодилася Сташ. – Я все залишаю на мого тата.
- І можливо, ви зможете почекати до другої половини дня, щоб прибрати тут, - додав Ендрю. – Сташ і я збираємося поїхати у Мелтон, щоб купити кільце та домовитися щодо ліцензії.
- Тоді, добре, - непривітно сказала місіс Сток та вийшла.
- О, Боже, - сказав Ендрю.
- Вона оговтається, - сказала Сташ. – Не хвилюйся.
Трохи пізніше, Ендрю сказав:
- Ти читала ті листи від Адели Каін? – Сташ кивнула на його плечі. – Тоді ти знаєш, що Ейдан насправді є далеким кузеном…
- Кузеном у четвертому поколінні, - сказала Сташ, яка дізналася про це декілька днів назад. Вона зойкнула та відстрибнула від Ендрю. – О, Святі Небеса! Я прийшла сказати тобі, що знайшла той пергамент! Куди він подівся, чорт візьми?
Вони шукали. Спочатку, вони ніде не могли його знайти. Вони знайшли багато бусинок, деякі з них були, безумовно, з дорогоцінного каміння. Сташ черпала їх та кидала у вазу задля схоронності.
- Краще відвезти їх сьогодні до ювелірів у Мелтоні, - сказала вона, коли Ендрю знайшов пергамент під кріслом.
Він був у жалюгідному стані, такий же пом’ятий, як використаний паперовий носовичок. На якомусь етапі боротьби, Сташ, чи Тітанія тупнула своїм підбором-шпилькою у середину чорної печатки та розламала її. Вона впала, коли Ендрю спробував розгладити пергамент, та стала чорними крихтами, які розсипалися по килиму.
- Не звертай уваги, - сказала Сташ. – Що там говориться?
Вони нетерпляче нахилилися над пергаментом. Він був датований 1809 роком. Перша частина була написана чорними, квітучими буквами, які Ендрю пам’ятав з листа від містера Брауна. Там говорилося:
“Я, Король Оберон, налаштований братися за безпечність проживання у цьому магічному анклаві Мелстоун Хаузу, наказую та велю Джошуа Брендону, власнику та хранителю вказаного анклаву, продовжити його поле-піклування, щоб охоплювало мене та все моє, на всі часи, поки ця Наша печатка залишатиметься незламаною. Вказаний Джошуа Брендон цим погоджується, тримати моє вторгнення у секреті від світу та від моїх дружин. Також він погоджується забороняти або знищувати будь-яких Двійників мого народу, які можуть виникнути внаслідок витоку Нашої магії у його поле-піклування. Я також наказую йому найбільш суворо, прикрити зачароване скло на даху його Каплиці і залишити вказану Каплицю занедбаною, під страхом покарання, від мого крайнього незадоволення.
Підписано у цей день Середини Літа 1809.
Оберон Рекс [ 38]”
Декілька рядків нижче, було написано більш звичним, великим, чорним та, схожим на сердитий, почерком.
“Я, Джошуа Брендон, Маг та власник Мелстоун Хаузу та його поля-піклування, погоджуюся на вищевикладене, лише до тих пір, коли чорна печатка Оберона не зламається.
Підписано,
Джошуа Брендон, есквайр.”
Цікаво, що у круглому, блідому місці, де була печатка, цим самим почерком було додано:
“Це було підписано під примусом. Ти, мій нащадок, зараз можеш бути вільним від угоди. Д.Б.”
Ця частина була свіжою, ніби щойно написана. Коли Ендрю провів по ній пальцем, то міг сказати, що Джошуа зробив напис невидимим, до того моменту, поки печатка не трісне. Немає сумнівів, що містер Браун схилився над ним, чекаючи, щоб поставити печатку, одразу ж, як Джошуа підпише угоду.
- Уф! – сказав Ендрю. – Як добре, що печатка зламалась! Здається, я ослухався його у всьому. Як гадаєш, що він зробить?
- Давай подивимося, може щось дізнаємося, - сказала Сташ, витягуючи сьогоднішній часопис з-під суміші листів Адели Каін та старих коміксів Ендрю.
Вони нахилилися над сторінкою із результатами скачок. Переможцем першого забігу у Понтефракті була Напарниця Королеви. Це так вразило Сташ та Ендрю, що їм стало смішно і вони ледь зауважили, що другим прийшов кінь Захід У Відповідь, а слідом Провінційний Ярмарок. Вони все ще сміялися над тим, наскільки точною була Напарниця Королеви, коли Тарквін просунув голову у двері.
- Сташ, - з тривогою сказав він, - що ти накоїла? Ти в порядку?
Сташ розповіла йому, закінчуючи:
- Тоді Ендрю попросив вийти за нього і я сказала - так.
Тарквін був у захваті.
- Я не міг сподіватися на краще! – казав він, не один раз, і помахав милицями у повітрі та міцно обійняв дочку. Коли він трохи заспокоївся, то сказав, - Ну, тоді давайте поглянемо на контракт.