- Приїхали, - сказав водій, крізь пхикання таксі. – Мелстоун Хауз. Тридцять, будь-ласка.
Зараз Ейдан був такий знервований, що його зуби стукали.
- Лічильник каже… каже вісімнадцять фунтів… фунтів та сорок, - зауважив він.
- За межі міста – за додаткову плату, - безсоромно сказав таксист.
“Думаю, він обдурює мене”, подумав Ейдан, коли вилазив з таксі. Це трошки покращило його настрій, коли він віддавав дві квитанції, але не на багато. Він лише сподівався, що вони не перетворяться назад, занадто швидко.
- Не даси чайових, а? – сказав таксист, коли узяв те, що виглядало як гроші.
- Це…це суперечить моїй релігії, - сказав Ейдан. Від нервозності, в очах все розмилося, так що йому довелося нахилитися уперед, щоб прочитати слова - “Мелстоун Хауз”, глибо врізані в одному з кам’яних стовпів. “Отже, все в порядку!”, подумав він, коли таксі, із шумом, виїхало з провулку. Він штовхнув, одну половину залізних воріт, із іржавими решітками, яка відкрилась із брязкотом, та прослизнув всередину, на дорогу за воротами. Він настільки нервував зараз, що аж тремтів.
За воротами усе виглядало жахливо запущеним, але коли Ейдан повернув за ріг, за чагарником, він вийшов на яскраве світло, де трав’яниста крива дорога привела до старого, старого просівшого кам’яного будинку. “Гарний будинок”, подумав Ейдан. Здавалося, він посміхався, своїми перекошеними вікнами, а позаду нього здіймався великий дуб. Ейдан побачив пошарпаний, але досить новий автомобіль, припаркований біля вхідних дверей, що було багатообіцяючим. Здається, старий містер Брендон має бути удома.
Ейдан пішов під дикий виноград, що вився навколо вхідних дверей та постукав у них молотком.
Коли нічого не сталося, він виявив, що кнопка дзвінка похована серед дикого винограду, та натиснув її. Десь всередині пролунало: понгл-понгл. Майже відразу двері були відкинуті стрункою блондинкою з імпозантною зачіскою, одягненою у синій хрусткий спецодяг.
- Добре, добре, іду вже, - сказала ця леді. – Ніби мені немає чим зайнятися, - ти хто? Я була певна, що це наш Шон!
Ейдан відчув, що має вибачитися, за те що він не Шон, але він не знав як.
- Мене…мене звати Ейдан Каін, - сказав він. – Е…чи можу я поговорити із містером Джоселіном Брендоном?
- Зараз тут живе професор Хоуп, - відповіла йому леді, радше тріумфально. – Його онук. Старий містер Брендон помер біля року тому. Вона не додала: “А зараз іди геть!”, але Ейдан зрозумів, що саме це вона має на думці.
Він відчув жахливу занепадницьку порожнечу та подвійний сором. Сором, що він не знав про смерть містера Брендона та, черговий сором, за те що зараз турбує ще більш абсолютного незнайомця. Крім того, у нього було відчуття, що він врізався у стіну. Він буквально не знав куди подітися. Він безнадійно запитав:
- Чи можу, тоді, я поговорити із професором Хоупом? – це було єдине що він міг придумати.
- Я думаю, ти можеш, - припустила місіс Сток. – Але я попереджаю тебе, він занурений з головою у цей комп’ютал та, мабуть, не почує жодного твого слова. Я намагалася цілий ранок поговорити із ним. Давай, заходь. Сюди.
Вона повела Ейдана темним кам’яним коридором. У неї була своєрідна, підстрибуюча хода, подумав Ейдан, її ноги були широко розставлені, ніби вона намагалася ходити по обох сторонах низенької стіни, чи щось подібне. Її ступні шльопнули по плитах, коли вона повернула за ріг та штовхнула низенькі чорні двері.
- Дехто хоче вас бачити, - повідомила вона. – Як тебе звати? Алан Крей? Ось він, - додала вона Ейдану, і пошльопала геть.
- Ейдан Каін, - сказав Ейдан, блимаючи у великому сяйві світла в, заваленому та нагромадженому, кабінеті.
Чоловік, який сидів за комп’ютером, поруч з одним з великих вікон, повернувся і також заблимав очима. Він також носив окуляри. Мабуть, всі професори носять. Щодо решти, то його волосся було сплетінням сивини та світлого, а одяг такий же старий та неохайний як у Ейдана. Його обличчя вразило Ейдана, оскільки було м’яким та покірним. Він виглядав значно старшим, ніж будь-чий онук мав право бути. Ейданове серце зовсім упало. Він не бачив як ця особа, взагалі, могла хоч чимось допомогти.
Поява Ейдана спантеличила Ендрю Хоупа. Він знав дуже мало хлопчиків, і Ейдан не був жодним з них.
- Що я можу для вас зробити? – запитав він.
“Принаймні, у нього приємний голос”, подумав Ейдан. Він глибоко вдихнув та спробував не тремтіти.
- Я знаю, Ви мене не знаєте, - почав він. – Але моя бабця, – вона мене виростила, - сказала… вона…померла на тому тижні, розумієте…