— Мені здається, що я розтовстію, якщо їстиму усе, що тут дають, — не подумавши, бовкнула вона. Джулія сприйняла ці слова як особисту образу. Вона вийняла свою хустинку і зав’язала на ній вузлик. У ту ж мить склянка молока, яку принесли Джанет, вислизнула з її рук і розбилася вдрузки, забруднивши підлогу.
— Витри тут усе, — наказав містер Сондерс. — а тоді забирайтеся звідси обоє! Ви мені вже набридли. Джуліє і Роджере, вийміть, будь ласка, свої підручники з магії.
Кет вийшов із Джанет у сад. Там, схоже, було безпечніше. Вони перетнули галявину, трохи накульгуючи після вранішніх пригод.
— Кете, — сказала Джанет, — те, що я попрошу, тобі, можливо, не дуже сподобається, але для мене це вкрай важливо. Я повинна до тебе причепою пристати і не відходити ні на крок, поки не зрозумію правил життя в цьому світі. Сьогодні вранці ти мене двічі врятував. Коли Мері принесла ту жабу, я подумала, що все, нам гаплик, аж тут ти її перетворив на людину. То, виходить, у тебе також є чаклунські здібності. Ніколи б не подумала, що ти відьмак… чи радше чаклун або чарівник.
— Я не відьмак, не чаклун і не чарівник, — сказав Кет. — Але містер Сондерс теж мені на це натякав, коли я зміг жабу перетворити на Евфімію.
— Але Джулія — чаклунка, правда ж? — запитала Джанет. — Чому вона мене так ненавидить? А може, та її ненависть насправді до Ґвендолен?
Кет розповів їй про випадок зі зміями.
— О-о-о, тепер я її розумію, — сказала Джанет. — Але мені якось ніяково, бо вона зараз у класі вдосконалює свою чаклунську майстерність, а я не вмію зробити для свого захисту навіть якогось дріб’язкового закляття. Ти коли-небудь чув, як навчають карате?
— Та, начебто, щось чув, — невпевнено відповів Кет, намагаючись угадати, що це таке — карате.
— А Крестомансі чудово одягається, — змінила тему Джанет.
Кет засміявся.
— То ти ще його не бачила у домашньому халаті!
— Сподіваюсь, побачу. Відчуваю, що це буде цікаве видовище! Чому його всі так бояться?
— Бо Крестомансі все про всіх знає, — сказав Кет.
— Атож, — погодилася Джанет. — Коли він впізнав у жабі Евфімію, і почав говорити з тим лагідним подивом, у мене аж шкіра сирітками покрилася. Я не змогла б зізнатися йому, що я не Ґвендолен, навіть якщо б мене катували. От тому мені й потрібно бути біля тебе, щоб добре усе запам’ятовувати. Ти ж не проти?
— Зовсім ні, — сказав Кет.
Але насправді він був проти, і зовсім не хотів возитися з нею з ранку до ночі. «Ще б на плечі мені вилізла і звісила ноги», — невдоволено подумав Кет, хоча добре розумів, що повинен зробити все, аби ніхто у замку не здогадався, що це не Ґвендолен. Щоб хоч якось розважитися, він повів її до зруйнованого дерев’яного будиночка. Будиночок надзвичайно сподобався Джанет. А потім вона залізла на верхівку кінського каштана, щоб оглянути все довкола. Кет відчув себе пасажиром, на місці якого уже хтось сидить.
— Обережно! — гукнув він.
— Прокляття! — сказала Джанет. — У цьому дурному одязі не дуже зручно лазити по деревах. Ось уже й спідницю порвала…
— А хіба ти не вмієш шити? — запитав Кет, коли також заліз на дерево.
— Я ненавиджу цю роботу, — сказала Джанет. — Але шити вмію. Вдома зашию свої спіднички.
Вона зіскочила на вцілілі рештки дерев’яного будиночка. За нею з-під сукні волочилися кольорові клапті подертих нижніх спідничок.
— Глянь! Звідси так добре видно село! І дорогу до замку. Он бачиш, до нас щойно звернула підвода різника.
Кет сів на гілку поруч з нею, і вони вдвох дивилися на віз та на коня, який його тягнув.
— У вас зовсім немає автомобілів? — запитала Джанет. — У моєму світі, наприклад, кожен має власний автомобіль.
— Їх мають багаті люди, — сказав Кет. — Коли ми приїхали сюди, Крестомансі вислав за нами свою машину.
— І електрика у вас є, — сказала Джанет. — А все інше таке старомодне… Мабуть, тутешні люди отримують все необхідне завдяки чаклунству. А у вас є платівки, хмарочоси, телевізори, літаки?
— А що таке «літаки»? — запитав Кет.
Хоча й про інші речі, які згадувала Джанет він не мав ні найменшого уявлення. Йому стало нудно. Щоб змінити тему розмови, дівчина подивилася довкола і побачила величезні кінські каштани, що кетягами звисали з гілок. Судячи з листя, яке наче обпалилося з країв, каштани вже майже достигли. Джанет простягла руку й спробувала зірвати кілька зелених їжачків. Хоч кінчиками пальців вона відчувала колючу шкірку каштанів, та жодного схопити не змогла.