— О, дивись, — сказала Джанет, щоб хоч якось відволіктися. — Ситний ланч. Як приємно!
Мері подивилася на них обох і вийшла з кімнати, не промовивши ані слова. Джулія й собі глянула на них із не меншим осудом. А коли Джанет сіла перед своєю тарілкою з тушкованим м’ясом, Джулія дістала з рукава вже зав’язану вузлом хусточку й поклала її собі на коліна. У цей час Джанет якраз настромила галушку на виделку. Виделка застряла, бо насправді галушка виявилася білою каменюкою, що плавала з двома іншими в густій багнюці. Джанет дбайливо поклала свою виделку з настромленою на неї каменюкою й ніж навхрест на тарілці. Вона намагалася стримувати себе, але якоїсь миті втратила контроль і стала подібна на дуже розлючену Ґвендолен.
— Я була дуже голодна, — сказала вона.
Джулія посміхнулася.
— Який жаль, — співчутливо сказала вона. — І ти не маєш чаклунського дару, щоб себе захистити, чи не так? — Вона зав’язала ще один маленький вузлик на краєчку своєї хустинки. — Ой, що це в тебе на голові? — спитала вона, коли туго його затягнула. Сухі гіллячки, які стирчали з волосся Джанет, почали звиватися, падати на стіл і на її спідницю і перетворюватися на великих смугастих гусениць. Але Джанет, як і Ґвендолен, не бридилася цієї живності. Вона почала їх підбирати й складати на купку перед Джулією.
— У мене виникла непогана думка — покликати твого батька, — сказала вона.
— Ой, ні, не будь базікою, — сказав Роджер. — Джуліє, дай їй спокій.
— Нізащо, — сказала Джулія. — А вона залишиться без ланчу.
Після зустрічі з містером Беслемом Кет не мав апетиту.
— Їж, — сказав він і поміняв свою тарілку з тушкованим м’ясом на тарілку з багнюкою Джанет.
Дівчина почала протестувати. Та щойно тарілка з багнюкою опинилася перед Кетом, як знову перетворилася на запашне тушковане м’ясо. А купка гусениць, що звивалася і розповзалася по столу, стала купкою сухого хмизу. Джулія повернулася до Кета і вельми невдоволено сказала:
— Прошу тебе, не втручайся. Ти мене дратуєш. Вона ставиться до тебе, як до раба, а ти ще більше липнеш до неї.
— Але я ж тільки поміняв тарілки! — сказав спантеличений Кет. — Чому відбулося це перетворення?
— Можливо, Майкл втрутився, — припустив Роджер.
Джулія зблиснула на нього гнівним поглядом.
— А може, це твоя робота?
Роджер байдуже похитав головою. Джулія з недовірою глянула на нього.
— Якщо я знову залишуся без мармеладу, — сказала вона після тривалої паузи, — Ґвендолен пожалкує. А тебе, Кете, сподіваюся, твоє тушковане м’ясо задушить.
На пообідніх заняттях Кет ніяк не міг зосередитися. Він повинен був наглядати за Джанет, як яструб за куріпкою. Вона зрозуміла, що прикидатися цілковитою дурепою — для неї єдиний безпечний вихід, адже Ґвендолен, на її думку, не була вельми розумною. Але деколи вона перегинала палку: навіть Ґвендолен знала таблицю множення. Кет також наглядав, щоб Джулія знову не почала в’язати вузлики на своїй хустинці до приходу містера Сондерса. На щастя, Джулія не була надто сміливою. Але найбільше, що непокоїло Кета — де дістати двадцять фунтів до наступної середи. Він навіть не наважувався думати, щó може статися, якщо вони їх не знайдуть. Найменшим лихом з усього цього було б зізнання Джанет, що вона не Ґвендолен. Він уявляв собі, яким дошкульним поглядом подивиться на нього Крестомансі й скаже:
— Ти ходив із Ґвендолен купувати драконячу кров, Еріку? Але ж ти знав, що продавати її заборонено. І все ж таки намагався приховати свій вчинок, умовивши Джанет прикинутися Ґвендолен? Тобі можна лише поспівчувати, Еріку.
Сама думка про це змушувала Кета здригатися. Але він не мав нічого, що можна було б продати, крім сережок, які кричали, що вони належать Керолайн Чант. Якби він написав мерові Волверкота й попросив, щоб той видав йому двадцять фунтів із Фонду, мер неодмінно б запитав Крестомансі, навіщо Кетові знадобилися такі гроші. А тоді Крестомансі знову ж таки гнівно подивився б на нього і сказав:
— Ти ходив із Ґвендолен купувати драконячу кров, Еріку?
Як не крути, а цього запитання йому не уникнути аж ніяк.
— Як ти себе почуваєш, Еріку? — не раз запитував його містер Сондерс.
— Добре, — щоразу відповідав Кет.
Він був переконаний, що розділену на три частини свідомість не можна вважати хворобою, хоч вона й здавалася такою.
— Пограємо в солдатиків? — запропонував Роджер після уроків.
Кет був би не проти, але він не наважувався залишати Джанет саму-одну.