— Еріку, Крестомансі хоче бачити тебе у своєму кабінеті. Зараз.
Кет підвівся. Його шлунок, наповнений зачарованим мармеладом, разом із душею надзвичайно швидко впав у нетрі замку. «Крестомансі про все довідався, — промайнуло в його голові. — Він знає про драконячу кров і про Джанет. Отож подивиться на мене чемним поглядом і… О Боже, хоч би він не був чаклуном!».
— Куди… куди мені йти? — спромігся лише запитати.
— Проведи його, Роджере, — сказав містер Сондерс.
— І… навіщо я йому? — запитав Кет.
Містер Сондерс усміхнувся.
— Скоро ти про все довідаєшся. Поспішай.
12
Кабінет Крестомансі був великою, освітленою сонцем кімнатою, усі стіни якої зверху до низу були заставлені височезними стелажами з різноманітними книгами. У кутику стояв широкий стіл, але Крестомансі за ним не сидів. Він лежав на софі в розкішному зеленому халаті з вишитими золотом драконами, хапав обличчям промінчики сонця, і читав газету. Золота вишивка мерехтіла, наче підморгувала сонцю. Кет не міг відірвати від нього погляду. Він стояв відразу біля дверей, не наважуючись пройти далі, бо думав, що Крестомансі уже все знає. Маг підняв голову й усміхнувся.
— Не лякайся, — сказав він, відклавши свою газету. — Заходь до кімнати, сідай.
Він вказав на велике шкіряне крісло. Крестомансі поводився доволі дружньо, але Кет знав, що це ще нічого не означає. Він не сумнівався, що за зовнішнім спокоєм мага вирує вулкан гніву. Тому покрадьки підійшов до шкіряного крісла й сів. Воно виявилося одним із тих глибоких крісел, у яких зручніше лежати, аніж сидіти. Кет ковзнув до спинки крісла і зрозумів, що йому отак, напівлежачи, буде найзручніше дивитися на Крестомансі. Він відчув себе цілком безпорадним, але подумав, що мовчати не дуже ґречно, тому прошепотів:
— Доброго ранку.
— Ти вважаєш цей ранок добрим? Справді? — запитав Крестомансі. — Звичайно, у тебе на це є причини, чи не так? Але не турбуйся. Я не маю наміру знову говорити з тобою про жабу. Розумієш, останніми днями я багато думав про тебе…
— І даремно! — сказав Кет зі своєї напівсидячої, напівлежачої позиції.
Йому здалося, що якби Крестомансі зосередився на чомусь, що перебувало б на протилежному боці Всесвіту, то та річ не була б для нього дуже далекою.
— Це не завдало великої шкоди, — сказав Крестомансі. — Проте я хочу подякувати тобі. Бо історія з жабою наштовхнула мене на певні роздуми. І хоч у мене є сумніви, що ти маєш більше совісті, аніж твоя примхлива сестра, я хочу тобі довіряти. Як гадаєш, я можу довіряти тобі?
Кет не мав жодного уявлення, до чого це він, але з інтонації Крестомансі зробив висновок, що маг йому не надто довіряє.
— Ніхто ніколи мені раніше не довіряв… — обережно почав хлопець.
«Крім Джанет, — подумав він, — і то лише тому, що в неї не було вибору».
— Але чому б нам не спробувати, як ти гадаєш? — запропонував Крестомансі. — Я запитую про це, бо хочу, щоб ти брав уроки магії.
Чого-чого, а цього Кет не сподівався. Він був нажаханий, аж коліна задрижали. Неймовірними зусиллями над собою він заспокоївся, але страх не минав. Кет розумів, що коли містер Сондерс почне навчати його магії, то виявить відсутність будь-яких чаклунських здібностей, і тоді Крестомансі знову почне замислюватися над зачаклованою жабою. Кет прокляв ту мить, коли злякався за Джанет і взяв на себе провину за перетворення Евфімії в жабу.
— О, вам не слід цього робити, — сказав він. — Це може стати фатальним. Тобто, вам не слід мені довіряти. У мене чорна душа. Я злий. Таким я став у місіс Шарп. Якби я опанував чаклунство, то годі передбачити, чим би це закінчилося. Згадайте, що я зробив із бідолашною Евфімією.
— Це якраз і був той нещасний випадок. Сподіваюсь, що він більше не повториться, — сказав Крестомансі. — Якби ти знав, як поводитись і що робити, то навряд чи знову припустився б такої помилки.
— Так, але я міг би вчинити таку витівку зумисне, — запевнив його Кет. — Ви вкладете у мої руки таку можливість.
— Ти вже нею володієш, — сказав Крестомансі. — А чаклунського дару не приховаєш. Ніхто, з тих, хто ним володіє, не зможе втриматися, щоб його не застосувати. А чому ти вважаєш себе поганим хлопцем?
Це запитання застало Кета зненацька.
— Я краду яблука, — сказав він. — До того ж мені подобалися деякі витівки Ґвендолен.