— Нам ніколи, — рішуче збрехала Джанет. — Ходімо, Кете.
Містер Нострам звик до того, що Ґвендолен була норовлива і рішуча. Він підвівся, провів їх до дверей готелю, наче він королівська особа, й помахав їм вслід рукою.
— Побачимося в неділю, — гукнув він їм навздогін.
— Нічого вам не вдасться, — прошепотіла Джанет.
Схиливши голову вниз так, що крислатий капелюх Ґвендолен затуляв її від містера Нострама, вона тихо мовила, звертаючись до Кета:
— Кете, якщо ти зробиш бодай щось з того, що попросив тебе виконати цей безсовісний чоловік, ти зробиш велику дурницю! Я знаю, він наговорив тобі купу брехень. Чого йому, власне, треба, я ще не зрозуміла, але, будь ласка, не виконуй його прохання.
— Я знаю… — почав було Кет, але в цю мить з лавки, що стояла коло «Білого Оленя», підвівся містер Беслем й пошкандибав за ними назирці.
— Заждіть! — гукнув він, і повітря довкола нього запахло пивом. — Юна леді, юний пане, сподіваюся, ви не забули про те, що я вам сказав, коли ми бачилися з вами востаннє. Не забудьте про середу!
— Не бійтеся. Цю розмову я довго пам’ятатиму, — сказала Джанет. — Вибачте, але ми поспішаємо, містере Беслем.
Вони швидко побігли навпростець через галявину. Єдиною людиною, яка їм трапилася по дорозі до замку, був Віл Саджинс. Він якраз вийшов із чорного ходу хлібної крамниці, і провів їх значущим поглядом.
— Думаю, я повинен зробити те, що хоче Нострам, — сказав Кет.
— Не варто, — заперечила Джанет. — Хоч іншого виходу для нас я не бачу.
— Нам залишилося лише дременути, — сказав Кет.
— Тоді утечімо. Негайно, — погодилася Джанет.
Ні, вони не бігли. Вони швидко йшли край дороги, що вела із села у бік Волверкота (принаймні, так думав Кет). Джанет спробувала заперечити проти поїздки до колишнього дому, мотивуючи, що Волверкот — це перше місце, де їх шукатимуть усі жителі замку. Кет пояснив, що місіс Шарп має добрі зв’язки в Лондоні. Він знав, що вона допоможе їм утекти далі, ні про що не запитуючи. Туга за домом знову заполонила його. Йому дуже бракувало місіс Шарп. Він ішов сільською дорогою, бажаючи опинитися на Ковент-стріт і не чути заперечень Джанет.
— Можливо, ти маєш рацію, — сказала Джанет. — І я не знаю, куди ще ми можемо піти. А як ми доїдемо до Волверкота? Автостопом?
Кет здивовано глянув на неї. Вона пояснила, що це означає долати відстані на випадковому транспорті, піднявши палець догори, щоб його зупинити.
— Це й справді хороша ідея. Нам не доведеться йти пішки, — погодився Кет.
Дорога, яку вони обрали, виявилася справжньою сільською стежкою: з ямами, поросла дерном, з кущами обабіч неї. Жодних видів транспорту тут не було. Джанет цього не помічала.
— Запам’ятай одне, — сказала вона. — Якщо ми хочемо справді втекти, пообіцяй мені, що ти не згадуватимеш ім’я ти Знаєш Кого.
Здається, Кет її знову не зрозумів.
— Я говорю про чоловіка, якого містер Нострам уперто називав Ця Особа й Володар Замку. Ти знаєш, про кого він говорив.
— Он що! — сказав Кет. — Ти маєш на увазі Кресто…
— Замовкни! — скрикнула Джанет. — Я його маю на увазі, і ти не повинен вимовляти його ім’я. Він чаклун, і приходить тоді, коли його кличуть, йолопе! Ти тільки згадай, який жах охоплював містера Нострама щоразу, коли треба було його назвати.
Кет замислився над цим. Він надто тужив за домівкою, але й погоджуватися з нею також не хотів. Зрештою, вона насправді не була його сестрою. Хоча й містер Нострам йому збрехав. Ґвендолен ніколи не казала, що Крестомансі чаклун. Вона, безперечно, ніколи не насмілилася б на свої витівки, якби вважала його чаклуном.
— Я не вірю тобі, — сказав він.
— Гаразд. Не вір, — відповіла Джанет. — Тільки не називай його ім’я.
— Добре, — сказав Кет. — Сподіваюся, я більше ніколи з ним не побачуся.
Стежка ставала ширшою, що далі вони йшли. Був погідний, сонячний день. Уже дозріли горіхи, а обабіч дороги темніли спілими ягодами велетенські кущі чорниць. Перш ніж вони пройшли наступні півмилі, Кет виявив, що його почуття кардинально змінилися. Він почував себе вільним. Усі його турботи залишилися позаду. Він і Джанет зривали достиглі горіхи, й весело сміялися, розколюючи їх. Дівчина одягла свій крислатий капелюх, проте знову й знову повторювала Кетові, що ненавидить капелюхи з такими крисами. Згодом все-таки його зняла і назбирала туди ягід. Вони сміялися, коли сік просочувався крізь нього і капав на сукню Джанет.
— Я думаю втікати — то цікаво, — сказав Кет.
— Зачекай, от заночуємо ми в клуні, що кишить пацюками, — сказала Джанет. — Писк і шарудіння. Вампіри й домовики цього світу. О, поглянь! Нас доганяє автомобіль! Підійми великого пальця… ні, помахай рукою. Вони, либонь, не розуміють, що означає піднятий великий палець.