Коли діти проминали рослини, які найчастіше зустрічалися у розпал літа, Джанет сказала:
— Чи не здається тобі, що ми зараз на екскурсії «Рослини різних пір року»? — запитала вона. — В тебе також є відчуття, що ти біжиш вниз сходами, і сходи також рухаються вниз?
Сад таїв у собі різні таємниці. Смоківниці, оливкові дерева й фінікові пальми вивели їх у невеличку пустелю, в якій росли кактуси, схожі на химерні огірки й колючі зелені крісла. На деяких з них палахкотіли яскраві квітки. Сонце обпалювало обличчя Кета та Джанет, але їм було байдуже. Вони йшли далі, і за деякий час стежинка між деревами вивела їх до галявини з осінніми квітами. Зміни пір року відбувалися настільки швидко, що їм було доволі важко до цього звикнути: на деревах щойно з’являлися стиглі плоди, а за хвилю листя ставало бурштиновим і опадало… Кет та Джанет відійшли до падуба, вкритого червоними ягідками. Ставало дедалі холодніше. Скрипці це не вельми сподобалося, він випручався з рук дівчини та помчав шукати теплішу місцину.
— Де ж тут ворота до інших світів? — запитала Джанет, пригадавши мету їхньої подорожі.
— Напевно, ми вже біля них, — сказав Кет.
Йому здавалося, що вони йдуть центральною алеєю саду, адже тут магія та чари відчувалися сильніше, ніж в інших його частинах. Дерева й кущі навколо них тепер блищали від морозу. Діти бачили на деревах блискучі ягоди в крижаних оболонках. Проте Джанет навряд чи встигла сильно змерзнути й натремтітися від холоду, бо уже за мить перед собою вони побачили крислате дерево, вкрите заледенілим рожевим квітом. Далі був зимовий жасмин, всипаний маленькими жовтими зірочками. А потім постав могутній чорний терен, що врізнобіч розкинув свої віти; на ньому було навіть кілька білих квіточок. Опинившись під темним покровом дерева, Джанет підняла голову та почала розглядати його вузлувате гілляччя.
— У Ґластонбері є таке саме дерево, — сказала вона. — Кажуть, воно квітне на Різдво.
Кет зрозумів, що їх привело у серце саду. Зараз вони опинилися на галявинці, у балці. Всі дерева, окрім однієї яблуні, росли трохи вище — на схилі. Здається, саме у цій балці була правдива пора року — яблука достигали тільки тут. Яблуня, похилившись, росла у самісінькому центрі галявини, а за нею чорніли якісь дивні руїни. Підійшовши ближче, Джанет та Кет побачили невеликий струмочок, який брав свій початок між коренями яблуні. Він бурлив, витікаючи десь з-під землі і за кілька кроків знову невідомо куди зникав. Джанет здалося, що чиста вода була золотою, як‑от вода у ванній Кета, коли його рятували. Руїни виявилися уламками напівзруйнованої арки. Напевно, саме від неї відкололася кам’яна брила, що тепер лежала під деревом. Хвіртки чи воріт тут ніколи не було.
— Мені здається, що це і є ворота, — зітхнув Кет.
Він дуже засмутився, що йому треба буде покинути цей світ.
— Я теж так думаю, — погодилася з ним Джанет. У її голосі вчувався страх. — Щось мені трохи лячно. А як туди зайти?
— Давай я кину біля арки трохи драконячої крові. Напевно, це допоможе, — сказав Кет.
Він вийняв з кишені хустинку, у якій був магічний порошок. У ніс ударив різкий запах чарівного зілля, і Кет зрозумів, що чинить неправильно. Не треба було брати заборонене зілля та ще й приносити його сюди, у це магічне місце з потужною енергетикою. Та позаяк Кет не знав, що йому робити далі, то обережно взяв правою рукою дрібку запашного брунатного порошку, а лівою сховав хустинку назад до кишені, потім, затамувавши подих, розвіяв порошок перед зруйнованою аркою. Повітря між колонами затремтіло, як тремтить воно у літню спеку. Клаптик освітленої сонцем галявинки за аркою почав затуманюватися, став молочно-білим, а потім почорнів. Згодом темрява поступово розсіялася, розповзлася по кутках простору — і вони побачили під аркою велетенський, у кілька акрів завбільшки, зал. Уся площа залу була вкрита вульгарно розмальованим килимом червоного, жовтого та синього кольорів. У залі сновигало безліч людей, які нагадували Кетові гральні карти, бо всі, як один, були одягнені у грубий, мішкуватий одяг яскравого забарвлення. Люди-карти блукали туди-сюди з поважним та заклопотаним виглядом. Повітря всередині арки все ще тремтіло, і Кет зрозумів, що туди зайти вони не зможуть.