На екрані — порожній коридор, який тягнеться в темряву.
На цифрі «сім» повертається мамин голос:
— Моє покоління… ми тільки сміялися з геть-усього та, як могли, розважались… але ми не зуміли зробити світ кращим, — мовить вона. — Ми тільки судили те, що створили інші. У нас не було часу створювати щось самим.
Звучання її голосу в динаміку триває:
— Бунт для мене — це був спосіб сховатися. Критика та осуд створювали ілюзію співпричетності.
Голос у динаміку веде далі:
— Насправді ми нічого не досягли.
Її голос у динаміку:
— Я нічого не дала світові. Нічого вартісного.
На екрані — на десять секунд — моя мама і Пейдж у коридорі біля кімнати для ремесел і рукоділля.
Голос Пейдж, такий далекий і різкий у динаміку:
— А як же ваш син?
Я припадаю до екрана.
На екрані — я сам. Сиджу, притиснувши одне вухо до динаміка. Одна рука швидко рухається в кишені штанів.
Пейдж у динаміку мовить:
— А як же Віктор?
Я зараз кінчу. Серйозно.
І мамин голос у динаміку:
— Віктор? У нього свої способи, як утікати від дійсності.
Потім мама сміється в динаміку й каже:
— Батьківство й материнство — опіум для народу!
На екрані — дівчина з-за стойки реєстратури стоїть у мене за спиною з чашкою кави в руці.
Розділ вісімнадцятий
Коли я наступного разу приходжу до мами в лікарню, вона здається ще худішою — якщо таке взагалі є можливим. Її шия — не товща мого зап’ястя. Жовта шкіра провисає в глибоких провалах між гортанню та голосовими зв’язками. Із-під шкіри на обличчі просвічує череп. Вона кладе голову набік так, аби бачити мене в дверях. У кутиках її очей накопичився якийсь сірий слиз.
Тазові кістки випинаються з-під ковдри. Тазові кістки, і ще — коліна. А так ковдра абсолютно плоска.
Вона простягає одну руку крізь хромовану огорожу на ліжку — кошмарну руку, тонку, ніби куряча лапа. Вона простягає мені руку й важко глитає. Горло судорожно стискається, на губах пузириться слина. І вона каже:
— Морті.
Вона мовить:
— Я не звідниця й не повія. — Її руки стискаються в кулаки, і вона потрясає ними в повітрі. — Я хочу зробити феміністичну заяву. Звідки взагалі візьметься проституція, якщо всі жінки перемруть?
Я приніс їй красивий букет квітів і листівку з побажанням скоріше видужувати. Я поїхав до лікарні відразу після роботи, так що на мені короткі штани і сюртук, туфлі з пряжками та в’язані панчохи, забризкані грязюкою.
І мама каже:
— Морті, цю справу краще не доводити до суду. — Вона відкидається на подушки. Цівка слини стікає в неї з рота на білосніжну наволочку. Волога біла тканина здається голубуватою.
Листівка з побажанням скоріше видужувати тут не допоможе.
Вона потрясає кулаками в повітрі.
— І ще, Морті. Треба зателефонувати Віктору.
У неї в кімнаті пахне так само, як пахнуть тенісні черевики Денні у вересні, після того, як він проносив їх усе літо — без шкарпеток.
Красивий букет квітів залишився взагалі непоміченим.
У мене в кишені — її щоденник. Між сторінками — прострочений чек за мамине перебування в лікарні. Я ставлю квіти в мамин нічний горщик і йду купувати вазу. І якої-небудь їжі — для мами. Шоколадного пудингу, приміром. Стільки, скільки зможу принести. Такої їжі, яку я зможу запхати їй до рота і змусити її проковтнути.
На неї боляче дивитись. Я не можу її бачити такою. Але я не можу сюди не приходити. Коли я вже виходжу в коридор, вона каже:
— Я вас дуже прошу, розшукайте Віктора. Поговоріть із ним. Умовте його допомогти лікарці Маршалл. Будь ласка. Він мусить допомогти лікарці Маршалл урятувати мене.
Випадковостей не буває.
У коридорі стоїть Пейдж Маршалл зі своєю незмінною дощечкою з паперами та у своїх незмінних окулярах.
— Я подумала, що вам треба знати, — каже вона. Прихилившись спиною до перил, які йдуть по стіні вздовж усього коридора, вона каже: — На цьому тижні ваша мати схудла на вісімдесят п'ять фунтів.
Вона заводить обидві руки за спину. Тепер, коли вона так стоїть, її груди особливо випинаються вперед, і груди, і лобок, Пейдж Маршалл поволі проводить язиком по нижній губі й каже:
— Ви збираєтеся вжити яких-небудь заходів із цього приводу?
Апарат для штучного підтримання життя, зонд для штучного годування, апарат для штучного дихання — в медицині це називається «інтенсивна терапія».
Я говорю, що знаю.
Ми стоїмо, дивимось одне на одного, і кожне чекає, що інше поступиться.
Повз нас проходять дві ветхі бабусі. Вигляд у обох задоволений і радісний. Одна бабуся показує на мене пальцем і каже другій: