Усе відбувається так швидко, немовби я просто чхнув. Я кажу:
— Ви зовсім утратили здоровий глузд від старості.
I Пейдж супиться.
Я говорю, що мене вже це дістало. Немає в мене ніякого запасу любові. Мені на всіх начхати. Я — бездушна колода. І ніхто не змусить мене щось відчути. Ніхто й ніщо мене не пройме.
Я — егоїст і шахрай.
Я — викінчена тварюка. Я все сказав.
Ця стара місіс Цуніміцу. Пейдж Маршалл. Урсула. Ніко, Таня, Ліза. Мама. Іноді бувають такі дні, коли я почуваюся, ніби маю битися з кожною окремо взятою дурною бабою в цьому бісовому світі.
Я хапаю Пейдж Маршалл за руку й тягну її до дверей.
Ніхто не змусить мене відчути себе Ісусом Христом.
— Послухайте, — кажу я. Я кричу: — Якщо мені захочеться сентиментів, я піду в кіно! На яку-небудь ідіотську мелодраму.
Стара місіс Цуніміцу всміхається й каже:
— Істинну доброту душі однаково не сховаєш. Вона сяє, мов сонце, і всі її бачать.
І я говорю їй: заткніться, будь ласка.
А Пейдж Маршалл я кажу:
— Ходімо.
Зараз я їй доведу, що я ніякий не Ісус Христос. Істинна добра душа — все це маячня. Ніякої душі немає. Почуття — маячня. Любов — маячня. Я тягну Пейдж за собою по коридору.
Ми живемо, а потім умираємо. А решта — ілюзії та самообман. Почуття й сентименти потрібні лише дурним бабам. Ніяких почуттів не буває. Все це суб'єктивні вигадки. «Для душі». А ніякої душі немає. І Бога немає. Є тільки наші рішення, хвороби та смерть.
А я — просто гидка, підла, сексуально заклопотана тварюка. Таким я був, таким і лишусь — я вже не змінюсь. І не зупинюсь.
І я це доведу.
— Куди ви мене ведете? — запитує Пейдж. Вона спотикається. Її халат і окуляри забризкані кров'ю та шматочками їжі.
Я вже уявляю собі всякі паскудства, щоб не кінчити занадто швидко: наприклад, домашніх тварин, яких спочатку обливають бензином, а потім підпалюють. Того товстющого кремезного Тарзана та його дресировану мавпу. Я думаю: ось іще один ідіотський розділ для мого четвертого ступеня.
Щоб час зупинився. Щоб мить застигла. Щоби злягання розтяглося на цілу вічність.
До каплиці, говорю я Пейдж Маршалл. Я — не син Божий. Я син недоумкуватої тітки.
І нехай Бог доведе, що я не маю рації. Нехай уразить мене громом.
Я візьму її просто на вівтарі.
Розділ двадцять п’ятий
Того разу це було злочинне поставлення в небезпеку, або зловмисне покидання дитини, або непростима недбалість. Маленький хлопчик не розбирався в усіх цих статтях і законах.
Це було настирливе домагання третього ступеня, або недотримання судового припису, або зловмисне нехтування першого ступеня, або завдання незручностей другого ступеня, і так вийшло, що маленький хлопчик був переляканий до смерті й намагався не робити нічого такого, чого не робили б інші. Все нове, оригінальне, несхоже на інших було, можливо, протизаконним.
Усі ризиковані та знадливі пригоди обов'язково доведуть тебе до тюрми..
Ось чому всім так хотілося поговорити з мамою.
Цього разу вона вийшла з тюрми всього два тижні тому, а в місті вже почали відбуватися всякі штуки.
Законів так багато, і є незліченна кількість способів, аби тебе зловити.
Першим ділом поліцейські запитали щодо купонів.
Хтось прийшов до майстерні в центрі, де робили ксерокопії та комп'ютерні роздруковування, намалював на комп'ютері та роздрукував кількасот купонів, які обіцяли безкоштовний обід на двох у ресторані готелю «Конюшина», на загальну суму не більше сімдесяти п'яти доларів, без фіксованої дати, коли можна прийти. Кожний купон супроводжувався листом, у якому говорилось, що дирекція готелю проводить цю рекламну акцію для своїх найулюбленіших і найдорожчих клієнтів — у тому числі потенційних.
Ви приходите до ресторану, ви їсте, а коли офіціант приносить рахунок, розраховуєтеся цим купоном. Чайові вже включено.
Хтось намалював на комп'ютері ці купони й розіслав за сотнями адрес.
Жартик цілком у дусі Іди Манчіні.
Коли мама вийшла з тюрми, вона влаштувалась офіціанткою в ресторані готелю «Конюшина», та вже через тиждень її звільнили — за те, що вона розповідала клієнтам усякі безсторонні речі стосовно страв, які вони замовляли.
Потім вона просто зникла. А через кілька днів якась жінка — особу не встановлено — промчала з дикими криками по проходу в залі для глядачів під час якогось там балету.
Ось чому поліцейські якогось дня забрали дурного маленького хлопчика зі школи та влаштували йому допит. Може, він щось знає про маму. Можливо, знає, де вона переховується.