Пожежна сигналізація давно вже не означає пожежу.
І маленький дурненький ябеда каже:
— А можна мені в туалет?
Розділ двадцять шостий
Срібний місяць відсвічується в сріблястій жерстяній тарілочці з пивом. Ми з Денні забралися до когось на задній двір. Сидимо на ґанку, і Денні клацає пальцями, розганяючи слизняків і равликів. Він піднімає жерстяну тарілочку, повну по вінця, і підносить до губів — наближаючи обличчя до відображення, аж поки відображені губи торкаються справжніх.
Денні відпиває половину пива й каже:
— Ось так п'ють пиво в Європі.
— Із пасток для слизняків?
— Ні, друже, — мовить Денні й простягає мені тарілочку. — Видхле й тепле.
Я цілую своє відображення і п’ю пиво, і місяць заглядає мені через плече.
На під'їзній доріжці стоїть дитяча коляска. Її колеса злегка розчепірилися — внизу вони ширші, ніж угорі. Коляска прогинається під вагою величезного каменя, загорнутого в рожеву дитячу ковдру. Камінь узагалі непідйомний. У прорісі в рожевій ковдрі видніється рожеве личко гумового пупса.
— Стосовно сексу в церкві, — мовить Денні. — Скажи мені, що цього не було.
Річ не в тому, було чи не було.
Річ у тім, що я просто не зміг.
Не зміг їй упендюрити, не зміг їй заправити, не зміг одтрахати її — всі ці евфемізми. Просто не зміг.
Ми з Денні — звичайні гетеросексуальні хлопці, що прогулюють дитину серед ночі. Милі та приємні хлопці з цього милого кварталу милих будинків із моріжками та садами. Затишних та облаштованих будинків із неодмінними кондиціонерами та самовдоволеною ілюзією безпеки.
Ми з Денні — безневинні й сумирні, як саркома.
Безневинні й сумирні, як отруйні поганки.
Такий милий, приємний квартал. Навіть пиво, яке тут виставляють равликам, — німецьке чи мексиканське. Ми перелізаємо через низьку огорожу в сусідній двір.
Сидимо пригнувшись у кущах.
Я кажу:
— Слухай, друже, ти ж мене не вважаєш гарним і добрим?
І Денні каже:
— Ні, звичайно.
Після стількох дворів, після стількох тарілочок із пивом я знаю, що Денні не бреше. Я кажу:
— Ти ж не думаєш, що в душі я чулий, чуйний і ніжний і що я являю собою втілення християнської любові до ближнього?
— Ні, звичайно, — повторює Денні. — Ти — бездушна тварюка.
І я кажу:
— Дякую. Я просто хотів переконатися.
І Денні повільно підводиться на ноги. Він тримає в руках чергову тарілочку з пивом, у якій хлюпочеться відображення нічного неба, і він каже:
— Твоє здоров'я, друзяко.
Що стосується церкви, говорю я йому. Я дуже розчарувався в Богові. Навіть більше, ніж у собі самому. Він мусив мене уразити блискавкою або громом. Я маю на увазі — Бог.
А я — просто бездушна тварюка. Я навіть не став її роздягати, Пейдж Маршалл. Її стетоскоп так і метлявся в неї на грудях, коли я завалив її на вівтар. Я навіть не зняв із неї халат.
Вона слухала стетоскопом своє серце й говорила:
— Швидше, іще швидше. — Вона казала: — Я хочу, щоб ти був у одному ритмі з моїм серцебиттям.
Це несправедливо, що жінкам не доводиться думати про всякі паскудства, щоб відстрочити оргазм.
А я… я просто не зміг. Ця ідея з Ісусом начисто відбивала ерекцію.
Денні простягає мені пиво, і я п’ю. Денні випльовує дохлого слизняка й каже:
— Пий крізь зуби, друзяко, а то наковтаєшся всякої погані.
Навіть у церкві, навіть коли вона лежала на вівтарі, гола й готова, Пейдж Маршалл, лікарка Пейдж Маршалл, — я не хотів, аби вона стала просто однією з багатьох.
Бо твої фантазії — це найкраще, що тільки може бути.
Бо все найкраще, що тільки може бути, — це плід твоєї уяви.
Вдих. Видих.
— Друже, — каже Денні. — Це була моя остання скляночка спиртного на ніч. Ходімо додому, чи що.
І я говорю: нумо — ще один рейд по навколишніх дворах. Іще один квартал. Я ще не такий п’яний, аби забути про сьогоднішній день.
Такий милий, приємний квартал. Я перестрибую через живу огорожу в сусідній садочок і падаю просто в кущ троянд. Десь гавкає собака.
Увесь цей час на вівтарі я намагався змусити свого прутня встати. Відполірований дерев’яний хрест дивився на нас зі стіни. Ніякого страждальця в кошмарних муках. Ніякого тернового вінця. Ніяких мух, які кружляють над спітнілим тілом. Ніякого смороду. Ніякої крові й ніякого страждання — тільки не в цій церкві. Ніякого кривавого дощу. Ніяких хмар сарани.
І весь цей час Пейдж слухала своє серце.
Ангели на стелі зафарбовані. Світло, що сочилося крізь вітражне скло, було золотим і густим, як патока. У промені світла танцювали порошинки. Важкий і щільний промінь золотого світла падав просто на нас.