Увага, увага! Лікарю Фрейд, будь ласка, підійдіть до білого телефону.
Ми живемо у світі, який давно вже нереальний. Ми живемо у світі символів.
Денні дивиться на мою подряпану шипами пику, на моє подерте пальто й каже:
— Я серйозно. Це — остання зупинка.
Запах троянд, запах нетримання в лікарні Святого Антонія.
Собака заходиться гавкотом, скребеться в задні двері — рветься з будинку на вулицю. В кухні вмикається світло. Чийсь силует — у вікні. Потім засвічується лампа на задньому ганку. Я сам вражений тим, із яким проворством я вибираюся з куща троянд і вибігаю з двору на вулицю.
Мені назустріч по вулиці рухається парочка. Двоє йдуть обнявшись. Жінка треться щокою об комір піджака чоловіка, і чоловік цілує її в маківку.
Денні вже попихає коляску — з такою поспішністю, що передні колеса потрапляють у вибоїну в асфальті, й рожева голова гумового пупса вивалюється назовні. Скляні очі широко розкриті. Голова скаче, як м'яч, повз щасливу парочку і скочується в канаву.
Денні мені каже:
— Принеси її, будь другом.
Видочок у мене ще той: пальто розірване й залите кров'ю, із пики стирчать шипи, — я пробігаю повз парочку бадьорою риссю й витягаю з канави голову пупса.
Чоловік вищить і відсахується від мене.
А жінка говорить:
— Віктор? Віктор Манчіні? О Господи!
Напевно, вона врятувала мені життя, бо я уявлення не маю, що це за тітка.
Там, у каплиці, коли я остаточно здався, й ми дали лад своїй одежі, я сказав Пейдж:
— Справа не в ембріональній тканині. І не в образах і обуренні сильних жінок. — Я їй сказав: — Хочете знати істинну причину, чому я вас не трахнув?
Я сказав їй, застібаючи ширінку:
— Можливо, це все тому, що ви мені по-справжньому подобаєтесь.
І Пейдж сказала, поправляючи пучок на потилиці:
— Але, можливо, секс і душевні відносини зовсім не виключають одне одного.
І я розсміявся. І сказав їй, поправляючи краватку: отож бо й є, що виключають.
Ми з Денні мчимо вперед. Читаємо табличку на будинку: Березова вулиця, 700. Денні попихає перед собою коляску. Я кажу йому:
— Не туди, друже. — Я показую собі за спину і кажу: — Мамин будинок — із того боку.
Денні продовжує попихати коляску, її низ прогинається під вагою каменя і шкрябає асфальт. Щаслива парочка так і стоїть на місці з відвислими щелепами та дивиться нам услід.
Я підходжу до Денні, перекидаючи з руки в руку рожеву голову пупса.
— Друже, — говорю я йому. — Нам у інший бік.
І він каже:
— Спершу дійдемо до ділянки 800.
— А що там?
— Та нічого, — каже Денні. — Раніше там жив мій дядько Дон.
Будинки закінчуються. Ділянка 800 являє собою пустир. Далі за ним — знову будинки. Пустир увесь заріс високою травою, по периметру тягнуться старі яблуні зі зморшкуватою корою. За ними — кущі здичавілої смородини і ще якогось колючого чагарнику. У центрі ділянки — взагалі нічого. Порожній простір.
На розі — величезний фанерний щит. На ньому намальований квартал із цегляних будинків, які тісно туляться один до одного, і усміхнені люди у вікнах із підвісними квітковими ящиками махають руками глядачеві. Внизу йде напис великими чорними літерами: «Скоро тут буде новий квартал. Будівельна компанія „Меннінґтон“». Земля під щитом обсипана пластівцями фарби, що облущилася. Цегляні будинки на малюнку давно полиняли до блідо-рожевого.
Денні вивалює кругляк із коляски, і той падає у високу траву біля тротуару. Денні стріпує рожеву ковдру і дає два дутики мені. Ми складаємо ковдру навпіл, і Денні каже:
— Якщо є чоловік із прямо протилежною тобі рольовою моделлю, то це мій дядько Дон, Денні кладе ковдру в коляску, розвертає її й іде в напрямку до будинку.
Я залишаюся стояти на місці й кричу йому вслід:
— Гей, друже, а камінь? Він тобі що, не потрібен?
І Денні каже:
— Усі ці тітоньки з руху «Матері проти п'яних водіїв» напевно влаштували добрячу вечірку, коли дізналися, що старий Дон Меннінґ переселився в інший світ.
Вітер, який здійнявся, шурхотить високою травою. Тепер тут ніхто не живе — тільки рослини. На тому боці пустиря видніються вогники. Ліхтарі на задньому ґанку будинків. Між ними й нами — чорні ламані силуети старих яблунь.
— І що, — кажу я, — це тепер нічийна земля?
І Денні мовить:
— Та ні. — Він продовжує крокувати вперед. — Взагаліто це моя ділянка.
Я кидаю йому голову пупса й питаю:
— Серйозно?
І він каже:
— Авжеж. — Він ловить голову пупса і кладе її в коляску. Ми йдемо повз темні будинки, під світлом вуличних ліхтарів.