Чого б Ісус ніколи не зробив?
Але я нічого не сказав міс Лейсі. Я сказав тільки:
— Як мені тебе знайти?
Я говорю дітлахам, що рак називається раком, бо коли пухлина починає рости в організмі, коли вона проростає назовні крізь шкіру, вона схожа на червоного краба. А коли цей краб розкривається, всередині він білий, у кров'яних прожилках.
— Лікарі намагалися врятувати цих хлопчиків, — кажу я притихлим дітлахам, — але вони однаково страшенно мучились. І що було потім? Хто скаже?
Жодної руки.
Я кажу:
— Ясна річ, вони помирали.
Я кладу кочергу назад у камін.
— Ну, що? — кажу. — Є запитання?
Запитань немає, і я їм розповідаю про псевдонаукові дослідження того часу, коли вчені голили мишей налисо і мастили їх кінською спермою. Вони намагалися знайти докази, що крайня плоть викликає рак.
Підводиться дюжина рук, і я кажу:
— Хай учителька вам розповість.
Гівняна, треба гадати, була робітка: голити налисо бідолашних мишей. І шукати табуни необрізаних коней.
Дивлюся на годинник на камінній полиці. Наші півгодини добігають кінця. За вікном усе, як і раніше: Денні сидить у колодках. Часу в нього небагато — до першої. До Денні підходить бродячий пес, задирає лапу, і струмінь жовтої сечі, що парує, ллється просто в дерев'яний черевик Денні.
— І ось іще що, — кажу я, — Джордж Вашингтон тримав рабів і ніколи не рубав вишневі дерева, і взагалі, він був жінкою.
Вони вже рушають до виходу, і я кричу їм навздогін:
— І не чіпайте цього хлопця в колодках! — Я кричу їм навздогін: — І облиште трусити яйця в курятнику!
Я кричу їм навздогін: коли будете в сироварні, запитайте там у головного «сирника» — себто сировара, — чому в нього очі червоні, а зіниці розширені. Запитайте в коваля, чому в нього вени в якихось цятках. Я кричу їм навздогін, цим дрібним рознощикам усякої зарази, цим ходячим інфекціям: веснянки і родимки — з них розвивається рак. Я кричу їм навздогін:
— Сонце — ваш головний ворог. Отож ви краще тримайтесь у затінку.
Розділ двадцять дев’ятий
Тепер, коли Денні до мене переїхав, каміння валяється по всьому будинку. Якось я знайшов у холодильнику шматок чорного з білим граніту. Денні тягає додому осколки базальту, його руки вічно забруднені червоним від оксиду заліза. Він тягає додому брукові камені, загорнуті в рожеву дитячу ковдру, і гладеньку річкову гальку, і кварцити, що іскряться слюдою, — він підбирає їх по всьому місту і привозить додому на автобусі.
Ці камені — названі діти Денні. Вже набирається ціле покоління.
Денні тягає додому піщаник і вапняк. Повна ковдра каміння — щовечора. У дворі він їх миє під шлангом. Складує їх за диваном у вітальні. Розкладає по кутках у кухні.
Щовечора я приходжу додому після важкого трудового дня у вісімнадцятому столітті, і на обробному столику поряд із раковиною на кухні лежить великий шматок лави. А в холодильнику, на другій згори полиці, — сірий бруковий камінь.
— Слухай, друже, — кажу я Денні, — там, у холодильнику, якийсь камінь.
Денні виймає з посудомийної машини теплі чисті камені й витирає їх кухонним рушником. Він мовить:
— Ти ж сказав, що це моя полиця. — Він говорить: — І це не просто якийсь камінь. Це граніт.
— Але чому в холодильнику? — запитую.
І Денні каже:
— Тому що в духовці вже немає місця.
Духовка заповнена камінням. Холодильник — також. Кухонні шафочки вже не витримують ваги і зриваються зі стін.
Спершу малось на увазі, що це буде один камінь за вечір, але Денні — захоплива натура. Тепер він приносить додому не менше шести каменів за вечір — просто щоб підтримувати свою звичку. Щовечора в нас на кухні дзижчить посудомийна машина, а стойку біля раковини застелено кращими маминими лазневими рушниками, на яких сушаться камені. Круглі сірі камені. Квадратні чорні камені. Коричневі камені неправильної форми, у жовтих прожилках. Травертини. Піщаник. Щовечора Денні закладає в посудомийну машину нову порцію каменів, а вчорашні камені — чисті й сухі — скидає в підвал.
Спочатку камені вкрили всю підлогу в підвалі. Потім «піднялися» до нижньої приступки сходів. Потім — уже до середини сходів. Тепер, якщо відчинити двері до підвалу, каміння посиплеться просто в кухню. Загалом, тепер у мене немає підвалу.
— Слухай, друже, скоро тут узагалі місця не буде від цих каменів, — кажу я. — Іноді в мене виникає таке відчуття, що ми живемо в нижній частині піскового годинника.
І наш час немовби минає.