Вадим вже опанував себе і знову трішки привідкрив двері. Йому було цікаво побачити з ким Каріна розмовляла. А можливо її тут зовуть по другому. Та те що він почув наступної миті заставило його забути про свою цікавість.
- Каріно! Я на хвилинку в душ і вже повертаюсь до тебе. - Долетіли слова з кімнати.
В коридор вийшов чоловік і попрямував в його сторону. Вадим відчув, як заклякли ноги. По коридору ішов він сам. Та на здивування не було часу. Вадим швидко розвернувшись, засунув руку в дзеркало. І вчасно. Бо саме в ту мить, коли відчинялись двері, його закрутило, відірвало від підлоги і втягнуло в середину.
- Ух-х. Оце так справи! - вигукнув Вадим, опинившись знову в своїй скляній призмі. Він покрутив головою довкола себе. - Це просто неймовірно. В кожному з цих дзеркал є інший я і інша Каріна. Одним словом - інший світ.
Вадим вибрався з призми і схвильовано запалив цигарку. Оглядаючи свій витвір, він випадково побачив настінного годинника. Хвилювання ще більше охопило його. Хлопець добре пам’ятав, що коли заходив в скляну конструкцію, електронне табло показувало п’ять хвилин на четверту. Залишалось ще майже дві години до приходу Каріни. Він хотів до того часу встигнути випробувати пристрій. Та як виявилось насправді, пройшла лиш хвилина. А йому здавалось що минуло не менше двадцяти. «Час там зовсім не зв’язаний з нашим, - втішився Вадим. - Ну тоді я ще встигну поблукати, поки прийде Каріна».
Хлопець, випустивши хмарку тютюнового диму, впевнено зайшов до призми. Перший раз він вибрав дзеркало прямо перед собою. А тепер стояв в роздумах, куди зайти на цей раз. Протягнув руку до одного і відчув легке хвилювання, коли воно почало втягувати його. Вадим відсмикнув пальці і доторкнувся до іншого. На цей раз, як не дивно, рука вільно проникла крізь дзеркальну поверхню. За нею нічого не відчувалось. «Що сталось? Не розумію. - Він засунув руку по плече. Там було відчуття порожнини. - Спробую інші».
Вадим після декількох спроб, зрозумів, що працюють всі дзеркала, окрім одного. Цікавість перемогла обережність. І хлопець, довго не думаючи, зробив крок до середини. За дзеркальною поверхнею була така ж сама призма. Зі всіх сторін на нього здивовано дивились його двійники. Він жартома помахав їм рукою і отримав у відповідь такий же жест. Вадим спробував стінки на дотик. Результат виявився той самий. Всі дзеркала тягнули за руку, а одне вільно пропустило до середини. Він проник в нього і опинився в ще одній призмі.
«Значить кожна дзеркальна кімната має один вихід і один прохід до наступної. І що виходить - так до безкінечності? - Вадим спробував повернутись назад. Все було нормально. Це його заспокоїло. - Ну що ж, якщо всі призми одинакові, то заблудитись тут не можливо».
Хлопець пройшов до наступної, потім ще до однієї і зупинився в нерішучості. Та рука сама потягнулась до дзеркала. І вже за мить він відчув знайомі відчуття, ніби його щось розкладає на частинки, а потім збирає назад.
Раптове, яскраве світло заставило його прикрити очі. Спалах був такої сили, що Вадим відчув, як поплили темні кола в очах. Зачекавши хвилину, він обережно почав розплющувати їх. Перше, що побачив він - яскраве сонце в вишині. Здавалось, що розжарена куля висіла прямо над головою і пронизувала його наскрізь своїми гострими променями. Прикривши очі рукою, Вадим спробував оглянутись довкола.
Картина, яка постала перед ним, була вражаюча. Міста, до якого він звик, не було. Не було ні вулиць, ні будинків. Одні руїни, які стирчали з покритої попелом землі. Десь поряд почулось завивання собаки. Спина, не дивлячись на смертельну жару, покрилась холодним потом. Вадим не вірив своїм очам. Тіло його наповнилось смертельним страхом.
Раптом вдалині він побачив одинокі людські силуети, які поволі брели між залишками міських стін. Не роздумуючи, він поспішив до них. Спробував поговорити та в нього нічого не вийшло. Старенький дідусь, який тягнув за собою візочок, тільки глянув на нього скляними очима. Молода жіночка з обмотаною покривалом дитиною на руках мовчки відвернулась від нього і зникла за розвалинами будинку.
Навколо стояв запах смерті. Вона неначе кружляла над руїнами в вигляді зграї чорних воронів, які видивлялись щось внизу. Знову десь завила собака. Вадим аж тепер помітив людські тіла, які лежали під уламками бетонних стін. «Що ж тут сталось? Катастрофа? Війна?». Все вказувало на друге. Хлопець, прикриваючи голову від розжареного сонця, поспішив назад. На уламку стіни, що дивом уціліла, висіло дзеркало. Воно, неначе лазерами, відбивало палючі промені сонця. Та незважаючи на це, Вадим помітив, як дзеркальна поверхня хитається хвильками. «Мені тут більше робити нічого. Потрібно повертатись. Тут світ знищений назавжди. І більш за все самими людьми. - Хлопець на мить зупинився і оглянув розвалини біля себе. - Тут мабуть був мій дім. І жив мій двійник. Чи ти вижив, хлопче? І чи врятував ти свою Каріну?»