Вадим провів по руїнам поглядом, наче прощався, і ввійшов у дзеркало. Під враженням від побаченого, він проходив призму за призмою, поки не опинився в самій першій. На душі було важко. Картина катастрофи була прямо перед очима. І ще...Він зрозумів, що подорожуючи по задзеркаллю, можна потрапити в ситуацію, з якої не вибратись. Так роздумуючи над побаченим, Вадим, автоматично засунув руку в перше дзеркало, яке попалось йому і опинився в своїй спальні. Якщо сказати точніше, то майже в своїй.
«Потрібно обережніше. А якби тут хтось був? - Хлопець прислухався і, не почувши нічого підозрілого, підійшов до дверей. - Як дивно. Все схоже на мій дім. Лиш маленькі деталі говорять про те, що тут живуть інші люди. Схожі на тебе, але інші».
Вадим тихо пройшов в коридор і з цікавістю оглянув його. Все те ж саме, тільки на картинах зображення інші. Це і не дивно - в людей свої смаки. Хлопець, доторкуючись рукою до стін, поволі попрямував по довгому коридору. Вадиму було не по собі. Його не покидало відчуття, що він як злодій проник в чуже житло. А що сказати, якщо хтось зайде? А як діяти, коли його тут помітять? Відповідей не було і потрібно було швидше забиратись звідсіля. Та бажання глянути хоч одним оком на вулицю перемогло.
Хлопець поспішив до кухні і злегка відкинув штору в сторону. За вікном побачив знайому йому дорогу. Правда на цій росли дерева, а на його їх не було. Проїжджали автомобілі невідомих йому моделей. По тротуару, не поспішаючи, проходили люди. Такі ж як він, тільки одягнуті вони були якось не звично. Але хіба це головне. Там був реальний світ. Вадим чув звуки, відчував запахи. Це його заворожувало.
Якби йому не хотілось ще побути тут та пора було повертатись. Поки його не помітили. Вадим розвернувся і раптом в очах його потемніло. Він відчув сильний удар по голові. Кімната поплила перед очима, захиталась. Ноги підігнулись і хлопець мішком звалився на підлогу. Останнє, що він помітив - розпливчаті постаті над собою.
Скільки пройшло часу Вадим не знав. Страшно боліла голова. В горлі пересохло від спраги і тут наче хтось вгадав його думки про воду. На голову полилась холодна рідина. Вадим, витягнувши язика, спробував заковтнути її. Стало трішки легше і він відкрив очі.
- Ну що, прийшов до себе!? - Вадим застогнав від удару в бік. - Давай хлопче! До тебе є запитання. І тепер ти нікуди не відвертишся. Думав не знайдемо тебе!?
- Ви мене не за того приймаєте, - прохрипів Вадим. - І я не знаю, що ви хочете від мене.
Він дивився на незнайомців, які височіли над ним. По їхньому виду було помітно, що настроєні вони серйозно. Вадим спробував піднятись та рука одного із здорованів міцно вперлася йому в плече.
- Де товар!? - рявкнув хтось над вухом.
- Я не знаю про що ви! - Вадим притиснувся спиною до стіни. - Я вас вперше бачу!
- Ти дивись, пам’ять в нього пропала. Я рахую до трьох і мозки твої будуть розмазані по стіні! Де товар!?
Незнайомець витягнув пістолет і приклав його дулом до лоба Вадима. «Оце я вляпався. Що робити? - Думки крутились в голові як скажені. - Як їм пояснити, що я не той, за кого вони мене приймають!?»
- Я не той, за кого ви мене приймаєте!?
- Звісно. Ще скажи, що ти його брат близнюк. - В голосі незнайомця відчувалась лють і бажання швидкої розправи. - Сірий, починай шукати зі спальні, а я розпочну звідси. Товар мусить бути тут. Нюхом чую. А з Красунчиком ми зараз покінчимо. Давно я мріяв випустити йому кишки. Шкода, що його шалави нема дома. Заодно би і її відправив слідом на той світ.
Вадим почув, як клацнув запобіжник на пістолеті і закрив очі. Смерть дихала йому прямо в лице. Він чекав, що пролунає постріл і все закінчиться. Назавжди.
- Ну що, прощай друже. Передавай привіт кістлявій.
Дуло до болі втиснулось в голову. Пролунав постріл. Рядом щось важко з криком впало. Пролунало ще декілька пострілів, запахло порохом, почувся дзвін розбитого скла. Вадим відкрив очі і побачив поряд нерухоме тіло незнайомця. Він нічого не міг зрозуміти. Сильно пекло в плечі. Провівши рукою, Вадим відчув на пальцях щось липке. То була кров.
- Милий, як ти!? - долетів до Вадима знайомий голос. - Ти цілий!?
Над ним схилилось лице Каріни. Він вірив собі і не вірив. Він не знав що сказати і як діяти.