- Тебе зачепило. Зараз, милий, я тебе перев’яжу. - Вона швидка кудись зникла і вже з іншої кімнати почувся голос. - Другому вдалось втекти. Нам потрібно швидко зникати. Вони незабаром повернуться.
Через хвилину Вадим відчув, як ніжні руки доторкнулись до його плеча і обережно обробили рану. Він застогнав від болю.
- Все нормально. Давай я тобі допоможу. Машина перед входом. - Каріна допомогла йому підвестись і повела до виходу з дому. - Потім ми все вирішимо. А зараз нам потрібно забрати товар і тікати. Тобі потрібен час щоб одужати.
Вадим тримаючись за плече дівчини, пішов слідом. Він погано щось розумів. В голові паморочилось і він зробив декілька кроків до вхідних дверей. Та враз зупинився. В голові гострим цвяхом заколола думка, що йому не можна на вулицю. Якщо він туди вийде, то загубить назавжди дорогу назад.
- Мила, я зараз. - Вадим ступив крок від неї. - Мені потрібно в спальні дещо взяти.
- В нас нема часу. Пішли.
- Зачекай секунду. Я зараз повернусь. - Вадим відчув, як його покидають сили. І ще він бачив, як уважно за ним спостерігає Каріна. Вони зустрілись поглядами.
- Ти хто!? - раптом викрикнула вона. - Ти не Вадим! Що за дідько, хто ти!?
- Я Вадим. Тільки інший. - Хлопець поволі відступав від Каріни. Він крок за кроком наближався до спальні, а дівчина ішла слідом з піднятим пістолетом. В очах її світилось непорозуміння і жах. Вона не відводила своїх очей від Вадимових. Було помітно, що вона пробувала віднайти хоч якусь відповідь, та не могла.
Вадим, відчувши рукою дверний прохід, швидко забіг до спальні. Перед ним було велике дзеркало, яке вже тремтіло від нетерпіння.
- Вибач, Каріно. Твій Вадим, я надіюсь живий і здоровий. Тікай звідси і знайди його. - Хлопець запустив пальці в дзеркало.
- Що відбувається? Скажи. - Очі Каріни благально подивились на нього.
- Біжи. В тебе немає вже часу. І не шукай відповідей на ці запитання. Не знайдеш. - Вадим засунув руку в дзеркальні круги і останнє, що він побачив - сльози на очах Каріни. - Прощай!
Через секунду Вадим вже знаходився в скляній призмі. Сили покидали його. Він не пам’ятав, як шукаючи вихід, зайшов іншу дзеркальну кімнату. Потім ще в іншу. Він ішов і ішов. Наче в тумані. Проходив через одну скляну стінку і відразу ж попадав в іншу. Ноги підкошувались. Боліла голова і нестерпно пекло в плечі. Він знав, що вихід десь поряд. Та все дальше і дальше проникав в задзеркалля. Потім було відчуття, що він падає в глибоке провалля. Падає і його крутить. Крутить наче осінній лист. А потім свідомість, блиснувши яскравим спалахом, залишила його.
--------------------------------------
- Любий мій. Ну слава богу, тобі вже легше.
Вадим відчув, як хтось ніжно доторкнувся до його голови. І цей голос... Такий рідний і близький йому. Він притулився до руки головою. Десь здалеку до нього докотилась біль в плечі. Та Вадим не звертав на неї уваги. Хіба біль варта уваги, коли поряд кохана людина? Звісно ні...
Він відкрив очі і побачив, що знаходиться на своєму ліжку, а поряд була Каріна. Вона схилилась над ним і легенько гладила його волосся. Її очі світились любов’ю і переживанням. Вадиму враз стало так легко на душі. Йому захотілось піднятись і обійняти кохану.
- Лежи любий. Тобі ще зарано вставати. Зараз я тебе напою гарячим бульйоном. Тобі стане легше.
- Я захворів? - Вадиму здалось дивним, що він не пам’ятає нічого. - Що зі мною?
- Все вже позаду. Я знала, що ти повернешся. Я це завжди знала. - Каріна поцілувала його в чоло.
- Звідки повернусь?
- Ти завжди любив свою роботу. Там і пропав.
- А скільки ж мене не було? Довго? - Пам’ять поволі поверталась. Він згадав останні події. Згадав, звідки біль в плечі.
- Для мене це була ціла вічність. Час без тебе зупинився. Але я чекала.
Каріна вийшла з кімнати. Вадим, скривившись від болі, спробував сісти. Як не дивно, це йому вдалось. Озирнувся. Він вдома. Йому не вірилось ще. Але очі підтвердили правду. Все, що він бачив навколо, було йому добре знайоме. Він поволі піднявся на ноги і пішов до дверей. Та тут раптом щось йому здалось не так. Він уважно оглянув кімнату і побачив те, що йому здалось дивним. На тумбочці біля ліжка стояла фотографія. Красиво оформлена рамочка, з різьбою і на підставці. Рамочка була йому знайома, а от фотографія за склом його збентежила.
На знімку була зображена Каріна і він. Тільки він чомусь був у воєнній формі. «Що би це означало? Я ніколи не носив форми». Вадим підняв рамку і уважно роздивився її. Він з Каріною. Але чому в воєнному одязі?
- Мила, а що за фотографія в нас біля ліжка? Я не бачив такої. - Вадим заглянув до кухні, де біля плити готовила Каріна.
- Так це ж перед твоїм відрядженням. Потім ти пропав, а фото нагадувало мені такого, яким ти був в останні дні.