- Яке відрядження? Про що ти?
- А звідкіля я можу знати, куди вас воєнних відправляють. А потім потрібно лікувати ваші рани. - Каріна повернулась до нього і ніжно усміхнулась. - Повертайся в ліжко, милий. Зараз буде бульйон. Запитання всі потім.
Вадим стурбовано вийшов назад в коридор. Подивився на дзеркало перед собою. Потім пішов в ванну кімнату. Там глянув на невелике дзеркальце. Поспішив в спальню. Все так як повинно бути. Щось бентежило його. Він не знаходив собі місця. Його Каріна, його дім. Лиш фото незрозуміле. Вадим присів біля невеликого столика, за яким зазвичай його Каріна наводила свою красоту. Він спробував зібрати свої думки до купи, та в нього це погано виходило. «Мабуть ще поранення дає про себе знати. Потім спущуся в підвал до своєї призми і все стане на місця. А поки що потрібно відпочити». Він спробував піднятись та тут на очі йому потрапило невелике дзеркальце Каріни. Воно лежало перед ним на столі і по ньому пробігали невеличкі хвильки.
Вадим не хотів вірити своїм очам. Він спробував доторкнутись до дзеркальної поверхні і палець його провалився в середину. Його почало затягувати. «Не може бути! То це не мій дім!? То де ж я?».
- Любий! Ти вже в ліжку. Несу бульйон,- донеслось з коридору.
Вадим завагався на секунду. Його розривало на частини. Одна вже жила тут, а другу втягувало в дзеркальну поверхню. Він, в останню мить прийнявши рішення, засунув долоню в дзеркальце і провалився в призму.
Коли Каріна зайшла до кімнати, там вже не було нікого...
Вадим стояв між скляними стінками і роздумував. В нього було два варіанти. Або в одну сторону, або в другу. В якійсь із цих сторін був його справжній дім. Якщо він помилиться, то більше всього ніколи не попаде до дому. Ніколи... Вибравши дзеркало, Вадим ступив крок. Куди воно його заведе, він не знав. Але зробивши крок, потрібно робити наступний.
Вадим проходив через дзеркала і не рахував їх. Може пройшов через десять, може через п’ятнадцять. Здавалось, їм не буде ні кінця ні краю. Поряд з ним в призмах мелькали його двійники та він вже не звертав на них уваги. Він твердо знав, що дійде до кінця. Він старався вірити в це.
І диво сталось. Тоді, коли Вадим ледь не впав у відчай, рука наштовхнулась на тверду поверхню і двері відчинились. Йому не вірилось. Від переживання серце колотилось в грудях наче автомобільний мотор. Він спустився по сходинкам і глянув на годинника. Табло показувало рівно шосту вечора. Каріна завжди в цей час повертається до дому.
Рішення було прийнято миттєво. Поки немає Каріни, потрібно зробити одну справу. Дуже важливу і невідкладну. Порившись на полицях, Вадим віднайшов важкий молоток. Він не вагався ні секунди. Удар і скляна стінка розсипалась тисячами осколків. Підійшовши до іншої, розтрощив її. І так по черзі всі вісім. Потім замахнувшись, кинув молоток вверх. Піраміда, яка впиралась в стелю, задзеленчала прощальним дзвоном і змішалась з дзеркальними осколками на підлозі. Рік важкої роботи пропав даром. Та Вадим зовсім не жалкував за цим. Він більше не хотів повертатись в задзеркалля. Більш ніколи...
Гірко усміхнувшись, Вадим піднявся по сходах з підвалу. «Завтра приберусь. А сьогодні... А сьогодні я повечеряю з Каріною і постараюсь забути все, що зі мною трапилось». Хлопець тільки встиг переодягнутись, як скрипнули вхідні двері. На порозі стояла Каріна і усміхалась до нього.
- Привіт милий. Я повернулась.
- Привіт, Каріно. Я радий тебе бачити. - Вадим обійняв кохану і притулив до себе.
- Які плани на вечір? Знову будеш ночувати в своєму підвалі?
- Вечір ми проведемо разом. - Вадим поцілував дівчину і усміхнувся. - Більш ніяких підвалів.
- Чесно?
- Чесно, - розсміявся Вадим.
- А що в тебе з рукою? - В очах Каріни появилась тривога. Вона помітила, як сіпнулась рука після її дотику.
- Пусте. Поранився там внизу. В підвалі.
- Може я подивлюсь? - Дівчина зробила спробу глянути на руку.
- Я тільки з підвалу, мила. Спочатку прийму душ. Потім приготовлю вечерю. - В очах Вадима загорілись вогники. - А потім ти подивишся мою руку. Тільки в нашому ліжку. Домовились?
- Я згідна і чекаю.
- Каріно я в душ і миттю повертаюсь до тебе.
Вадим попрямував до ванної кімнати. Він усміхався собі і радів, що всьому наступив кінець. Він відчував себе найщасливішим чоловіком на світі.
Та враз усмішка сповзла з його обличчя. Хлопець помітив, як захитались двері в ванну. Він пришвидшив кроки і різко відчинив їх. Погляд Вадима впав на дзеркало... Воно хиталось легкими хвильками, які розбігались по колу. Серце затремтіло. Хлопець відчув, як дзеркало манить до себе, кличе в середину. Вадим різко заплющив очі і через пару секунд відкрив їх. Все було на місці. Дзеркало як дзеркало. Ніяких хвиль. Рівна, відполірована поверхня відбивала його переляканий погляд.