У класi менi одразу впало в око, що всi якiсь чи то переляканi, чи то схвильованi чимось, — перешiптуються, очi круглi, щоки пашать.
"Ой! — кольнуло мене. — Може, вони про Чака дiзналися, про мою з ним мандрiвку в минуле". I так менi лячно стало. Але на мене нiхто не звертав уваги, не дивився навiть.
Я почав прислухатись i нарештi второпав, що Лесик Спасокукоцький принiс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто вiн випадково пiдслухав в учительськiй розмову класної керiвнички Лiни Митрофанiвни з завучем Вiрою Якiвною. I в тiй розмовi йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класi щось вiдбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Лiна Митрофанiвна була дуже-дуже схвильована i казала:
"Так, так, я все розумiю, це ж така вiдповiдальнiсть, така вiдповiдальнiсть. Я розумiю…"
Але що саме мало вiдбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Вiра Якiвна його помiтила: "А тобi що тут треба?" I вiн кулею вилетiв з учительської в коридор.
— Ех ти, лопух! Не мiг сховатися десь i дослухати. Гiпотенуза! зневажливо картав його Iгор.
Спасокукоцький мовчки зiтхав, винувато схиливши набiк голову.
"Що ж воно таке на нас чекає?" — губилися в догадках усi.
— Контрольна з математики! — випалила Таня Верба. — Iнспектормiськвно! — блiднув, як сметана, Кукуєвицький.
— Щеплення проти грипу. Отакими голками! — перелякано округлив очi Льоня Монькiн.
Один тiльки я був абсолютно байдужiсiнький до таємничої новини. Що менi та новина, коли в мене своя таємниця, ще й така, яка їм нiкому й не снилася! I про яку нiхто з них (тепер я вже був певен) i гадки не мав…
I так менi зробилося весело, що я не втримався i на перервi, пiдiйшовши до гурту, несподiвано заговорив:
— Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна — Наполеон. А друга Архiмед!
Хтось хихикнув, хтось реготнув, але бiльшiсть дивилася на мене ошелешено, нiчого не розумiючи.
— Тю! — перебивши мене, вигукнув нарештi Iгор Дмитруха. — Ти що вчадiв? Що ти мелеш?
— От Муха! От дає! — закричав Спасокукоцький.
— Та ну тебе! Тут такi серйознi справи, а вiн… — вигукнула Тося Рябошапка. I всi дружно накинулися на мене.
— Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти…
Я тiльки усмiхнувся. Ну що я мiг їм сказати?
I я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.
Я їх розумiв. Може, якби в мене не було моєї таємницi i хтось iнший отаке встругнув, я б разом з усiма на нього накинувся.
Але в мене була моя таємниця. I вона не давала менi спокiйно сидiти. Вона, як каже дiд Грицько, крутила менi дiрку в животi. Вона пiдганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зi мною на партi.
На кожному уроцi я тiльки й чув:
— Наливайко, не крутись!
— Не крутись, Наливайко!
— Наливайко, чого ти крутишся!
— Перестань крутитися, Наливайко!
Та от нарештi докрутився я до кiнця урокiв. I — мерщiй додому.
Не буду брехати — домашнiх завдань виконувати менi не хотiлося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.
Але я пересилив себе. Я обiцяв Чаковi, що прийду тiльки пiсля того, як виконаю уроки. I хоч не перевiрив би вiн мене нiколи, але я не мiг його обдурити, не мiг — i все. До того ж вiн був такий загадковий, може, й думки вмiє читати, хто його зна.
Сiв я i, вiдчуваючи, що в мене аж гiрко в ротi вiд тих урокiв, почав гризти гранiт науки. I поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.
Потiм нашвидку пообiдав — i гайда на площу Перемоги, до цирку.
Цього разу я прийшов ранiше за Чака. Довелося чекати хвилин з десять.
Аж от нарештi з'явилася знайома постать.
— Привiт, Стьопо! Ну як?
— Здрастуйте! Прекрасно! Все гаразд.
— Уроки виконав?
— Аякже! — з чистим серцем признавсь я.
— Ну то що? Продовжимо? Готовий?
— Як штик!
— Ну, тодi — увага! — Чак узяв мене за руку, злегка стиснув — i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.
В очах у мене потемнiло.
Бомм! — ударив у головi дзвiн.
I знову зашумiло, загаласувало, зарепетувало навкруги багатоголосо…
РОЗДIЛ VI
Найдовший. Бо дуже багато подiй тут вiдбувається… — Пiротехнiк Федiр Iванович Смирнов. — Ми йдемо у Гiппо-палас. — Мадемуазель Тереза. — Смертельний номер. — "Не вбивай мене, я вiдкрию тобi секрет…"
I знову я на Євбазi. Серед вируючого, галасливого, строкатого натовпу дореволюцiйних людей бiля запахущої паруючої «обжерки». I Чак-гiмназист тримає мене за руку.
Враз одпустив i подався назустрiч Стороженковi, який пiдводився з-за прилавка, витираючи тильним боком долонi маснi губи.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте! Спасибi, що прийшли. Ходiмте! — Стороженко пiдняв iз землi круглу, картонну коробку, в яких до революцiї носили дамськi капелюшки (я в кiно бачив).
Вони вийшли з базару i наблизились до трамвайної зупинки.
— Пiд'їдемо вгору трамваєм, — сказав Стороженко,
Пiдiйшов трамвай.
Я влинув у трамвай слiдом за ними.
— Два на один тариф, — сказав Стороженко, подаючи кондукторовi два великi п'ятаки.
Кондуктор одiрвав од вертушки, що висiла на шкiрянiй з жовтим мiдним затвором сумцi, квитки, смикнув за мотузок, протягнений пiд стелею вагона над штангою з брезентовими петлями для рук. Попереду, у кабiнi вагоновода, бемкнуло, задеренчав дзвiнок, i трамвай iз скреготом рушив.
Трамвай був майже порожнiй.
Стороженко з Чаком сидiли в фiгуристах, сплетених з лози, аж до блиску вiдполiрованих пасажирами i, мабуть, дуже. зручних крiслах, а я витав над ними. Мiсця вiльнi були, i я теж мiг сiсти, але то б нiчого не дало. Уперше я вiдчув досаду на свою безтiлеснiсть. Не маючи тiла, я не мав змоги вiдчути насолоду вiд сидiння в зручному крiслi бiля вiдчиненого трамвайного вiкна. Але я стримався вiд настiйливого бажання стати тiлесним. Пам'ятав, що це одразу дуже ускладнить моє перебування в минулому, може зненацька перервати його. А подiї ж тiльки починають розгортатися. I хтозна, може, сьогоднiшнiй день стане вирiшальним у розкриттi таємницi.
Бiля Володимирського собору Стороженко i Чак зiйшли з трамвая.
— Звiдси пiдемо пiшки, подихаємо свiжим повiтрям. Така порода! сказав Стороженко, ховаючи вiд Чака очi.
"Еге, погода! — подумав я. — У гаманцi у вас, дядьку, погана погода, от у чiм рiч! Щоб далi їхати, треба ще грошi платити".
Я вже зрозумiв, що у дореволюцiйному київському трамваї були так званi тарифнi дiльницi — за кожну дiльницю плати грошi. Не те що зараз — заплатив п'ятака i катайся в метро хоч цiлий день.
А погода справдi була чудова. Золота київська осiнь. Ботанiчний сад аж палав усiма вiдтiнками барв вiд багряно-червоного до жовтогарячого.
Вони пiшли бульваром у бiк Бессарабки (до речi, вона називалася тодi площею Богдана Хмельницького).
Минули Другу, а потiм Першу київську чоловiчу гiмназiю.
Праворуч червонiла знайома восьмиколонна кам'яниця Київського унiверситету.
У скверi проти нього на мiсцi теперiшнього пам'ятника Тарасовi Шевченку стовбичив пам'ятник iмператору Миколi I.
Внизу вже виднiлася знайома будiвля Бессарабського ринку.
Праворуч на теперiшньому готелi "Україна" горiли проти сонця на даху навколо башти слова: "Паласт-отель".
Спустилися на Бессарабку i звернули лiворуч на Хрещатик. I з майже безлюдного Бiбiковського бульвару наче знову втрапили на базар.
Тротуарами сновигають люди туди й сюди, посеред вулицi деренчать трамваї, вiзники вйокають на прольотках, де-не-де чих-чихикають допотопнi автомобiлi на мотоциклетних спицястих колесах, форкаючи синiм димом.
А вивiсок, а об'яв, а реклам та оголошень! У мене аж очi розбiглися. I всi з ятями, усi з вензелями якимись.
Там, диви, Едуард Брабець праси-утюги i м'ясорубки рекламує.
Там перукарня "Нiколя i Леонiд" припрошує дам i панiв заходити, не минати.
Там кавказький магазин М. Я. Бебеша сповiщає про те, що ним одержанi у величезнiй кiлькостi килими персидськi, текiнськi та кавказькi, портьєри, бурки i… чоботи.