Ось потвора чомусь зупинилась, довгими незграбними клешнями почала нишпорити в завалі, розкидаючи колоди та хмиз, і раптом, мов цуценя, витягла за шкуру здоровенного рудого ведмедя. Той, напевне спросоння, не міг второпати, звідки така халепа, ревів щодуху, бив лапами повітря, намагаючись зачепити клешню потвори. Але та була обережною. Вона підняла ведмедя ще вище, піднесла до свого величезного лівого ока, покрутила, немов вивчаючи, потім розмахнулась і шпурнула тварину вбік.
Дунай загарчав і рвонувся вперед. Павло перехопив собаку і затиснув йому рота. Та було вже пізно.
Потвора стрімголов кинулася до них. Її тонкі, рухливі сяжки прослизнули в одчинені двері кабіни, витягли Павла і підняли у повітря.
Юнак не борсався. Він розумів, що в цю страшну хвилину опір може коштувати йому життя.
Просто перед ним виникла прозора велика півкуля, дно якої складалося з величезної кількості блискучих шестигранників. В центрі півкулі виднілась трубка, від якої вглиб потвори тяглися панцеровані дроти.
Це скидалося на кошмар. Павло кліпнув очима, придивився.
Потвора була металевою! Оцей сяжок, що схопив його за поперек, — та він же з дюралю!
Юнак не встиг роздивитися все докладніше. Потвора підняла його вище і обережно опустила в люк, який відкрився на мить в її широкій блискучій «спині».
В полоні у машини
Павло упав на щось гранчасте, скрикнув обурено, спробував підвестись, але відчув, що не може зробити й руху: груди, живіт і шию обхопили міцні обручі.
Було зовсім темно. Неголосно гуркотіли якісь машини. Чулося рипіння, наче наїждженою дорогою морозного дня котилася важка бочка. Щось легенько і хаотично клацало, ніби тисячі хижаків оточили людину і гострять свої зуби, щоб накинутися на неї.
Павло аж зіщулився і навмання дриґнув ногою. В ту ж мить щось схопило її, м'яко спинило, стягнуло валянок, шкарпетки. Доторк був лоскотливий, металевий.
— Я протестую! — вигукнув Павло. — Я — радянський підданий!
Ніхто не відповів, тільки стало чутнішим клацання та спалахнув у темряві невеличкий екран з химерною, вихилястою червоною лінією.
— Я протестую! — повторив Павло.
— …Я — радянський підданий! — підхопив хтось дуже знайомим голосом.
— Досить жартів! — скипів юнак. — Що це за знущання?! Звільніть мені руки, зрештою!
Він крутнувся, бажаючи вирватися з обіймів, але вони стиснули його тіло так, що юнакові аж потьмарилося в очах.
— Ой! — зойкнув Павло.
Обійми послабшали, сяжки почали здирати з юнака одяг.
Переконавшись, що опір чинити марно, Павло Сєдих перестав пручатись, зате дав волю язикові. Він ганьбив тих, що його полонили; вказував, посилаючись на історію цивілізації, що роздягання бранців суперечить найелементарнішим основам гуманності, погрожував напасникам усіма можливими карами.
Невидимий співбесідник спочатку мовчав, ніби зважуючи слушність обвинувачень, а потім спокійнісінько повторив, розбиваючи слова на склади:
— Я про-тес-ту-ю… Я ра-дян-ський під-да-ний…
«Постривай, постривай! — похмуро думав Павло. — Ти ще заспіваєш іншої!»
Імла поступово розвіювалась. Якесь незвичайне світло сповнювало споруду. Блакитнуватим сяйвом світилося все довкола, предмети проступали легенькими хмаринками з мерехтливих мікроскопічних зірочок. Мабуть, стіни цього приміщення були вкриті радіоактивною фарбою, здатною світитися тисячі років, не потребуючи зовнішньої енергії.
Павло лежав один-однісінький в кутку приміщення на своєрідному гамаку з пружних металевих сяжків. Юнак помітив ще такі самі сяжки, тільки згорнені в клубок, а за ними — якісь прилади на стінах.
— Я пр-о-т-е-с-т-у-ю!..
Голос трохи змінився. Тепер він звучав сухо, металічно. І, дивна річ, відповідно до звуків червона рухлива лінія на екрані перед очима Павла розпадалася на невеликі відтинки, які хутенько перебігали у верхній куток і завмирали там. Проти кожного такого зигзагуватого червоного значка відразу ж виникав синій — майже однаковий за складністю, але геометрично чіткіший.
Метал і пластмаса навколо. Витанцьовує на екрані червона лінія. Тьмяно світяться предмети. Легенько вібрують сяжки, які тримають Павла; вони здаються живими, бо теплі на дотик і реагують на його рухи. І в цій примарній напівтемряві хтось невидимий кремсає слова, роздирає їх на складові частини з холодною методичністю машини:
— Я… о… е… у… ю… пр… т… с…
Юнакові стало моторошно. Хоч він був не з боязких, таємничість оточення, невизначеність власного становища викликали в ньому інстинктивний страх.
Екранчик раптом погас, і тепер уже незнайомий співучий голос промовив:
— Пурт!.. Пурт!
— Не розумію! — сердито обізвався Павло.
— Пурт! — повторив голос. Він щось стверджував, пояснював, наче аж закликав промовити це звукосполучення.
— Ну, пурт. А далі що?
Одразу ж спалахнув екранчик. Яскраве рожеве світло вдарило Павлові в очі, і водночас м'яко пролунав голос:
— Айт… Айт…
— Під три чорти! — вилаявся юнак і одвернувся від екранчика.
Голос підхопив його слова:
— Айт — під три чорти… Айт — під три чорти…
Червоні змійки на зеленкуватому екрані перебігали, групувалися у вертикальні ряди і ставали поруч синіх, немов переклад з однієї мови на іншу.
Павло куточком ока стежив за екраном. Він починав розуміти, що від нього вимагають, але вирішив не зважати на це. Та тільки тут бойкоту не визнавали: один з сяжків обхопив йому голову і владно повернув до екранчика. Той одразу ж погас.
— Пурт!
— Темрява! — роздратовано відповів Павло. — Та що я вам — дитина?!
Його апеляція лишилася без відповіді.
— Айт-пурт… Айт-пурт… — звучав голос, і екранчик то спалахував яскраво, то гас.
Павло мовчав, але недовго: сяжки почали стискувати його все дужче й дужче… І коли вже не стало змоги терпіти, юнак крикнув:
— Досить!.. Боляче!
— Досить, боляче… Досить, боляче… — підхопив голос. — Плайте! Плайте!
Сяжки на мить ослабли, а потім стиснули Павла з новою силою.
— Плайте!
— Та боляче ж! — зойкнув юнак, але обійми не слабшали, і він додав поквапно: — Плайте! Плайте!
Це вплинуло.
— Плайте — боляче! — задоволено сказав голос, і бранець дістав змогу вільно дихнути.
Відтепер юнак вже не опирався. А «іспити» тривали: на екрані спалахували різнобарвні промені, треба було назвати кожен колір і вислухати відповідник незнайомою мовою. В кабіні лунали звуки різної висоти й гучності; ставало то холодно, то жарко. На всяку зміну оточення Павло мусив відповісти негайно, бо затримка спричинялася до кари.
То був дуже ефективний метод навчання: не минуло й години, як Павло чудово засвоїв з сотню незнайомих слів. Але це далося йому взнаки. Він був знесилений, пригнічений, страждав од голоду й спраги.
— Досить! — не витримав він зрештою. — Я хочу пити! Пити!
— Пити! — погодився голос.
— Води! — Павло поворушив спраглими губами і проковтнув слину. — Води!
Кілька секунд тривала пауза. Невідомий або ж не розумів, або не хотів розуміти. Проте клацання посилилось, а сяжки заворушились. Один з них почав обмацувати Павлові руку і раптом присмоктався до ліктьової вени.
«Кінець!» — з жахом подумав юнак.
Рука не боліла. Вона тільки затерпла, заніміла, але відчувалося — або, може, Павлові тільки здавалось, — що з вени тугою цівкою тече кров просто в порожнисте щупальце.
Знову промайнув недоречний спогад про фантастичних марсіан Герберта Уеллса, які харчувалися людською кров'ю.
— Плайте! — крикнув він у відчаї. — Боляче!
Дивна річ — сяжок негайно звільнив руку, метнувся в куток.
— Айт! — скомандував Павло.
Спалахнув екранчик. При яскравому рожевому світлі Павло побачив, що на згині ліктя видніється темна цятка — саме таку лишає по собі п'явка, — але крові немає. Рука поступово ставала чутливою, вниз од плеча повільно котилась тепла хвиля.