Горний виклав Грицькові всі розвідкові дані, і той спинився на відповідному гатунку дощовиту.
Тоді блискучий порошок сипався в холодильну камеру. На вказівнику вистрибнула цифра мінус 80. Це була температура, потрібна для даних метеорологічних умов. Речовина потрапила у великий холод.
Пальці Горного привели в рух механізм вентилятора, і, весело загудівши, заспівавши, він почав своє діло — розпилювання дощовиту у повітрі.
— Ви думаєте, вона смердюча, ця речовина? — засміявся Горний, побачивши, як підозріло повів носом професор. — Вона пахне опалим листям, знаєте, як в осінньому парку. Коли б ви могли зійти на місток, ви б відчули цю приємну пахучу свіжість… Ця свіжість загорне вогким прохолодним рушником стомлені простори і заховає землю від пекучого сонця!
«Переможця» оповив легкий білястий серпанок.
— Це поки що хімія, — сказав Горний, — а за півгодини це вже буде добрий туман. Цей туман ми потім почастуємо коротким електропривітом малого генератора, а тоді… тоді можемо йти обідати…
Він поглянув на годинник, а потім на допитливі очі Ролінського і, пересилюючи гул вентилятора, весело прокричав:
— Ну, а дощ буде рівно о шостій годині!
Вентилятор гудів так музично, ніби співав радісну пісню. Музична вдача Горного відбилась на шумі всіх його машин.
КУЛЯСТА СКАНДАЛІСТКА
— наспівував Мак дуже виразний експромт колгоспної дітвори. Він забіг до своєї кімнати і замилувався запорошеним білою димкою вікном.
І раптом щось заблищало, ніби відблиск далеких блискавиць, і спалахнуло легесенько раз-другий.
Це генератор послав свій електричний привіт і знову замовк.
Мак уявляв, що робилося там, за стінами «Переможця».
Повітряним океаном швидко йшов корабель. А за ним, за його хвостом, як легкий серпанок, розстилався туман… Туман згортався, як розкішні збиті вершки на кухні Катрусі, туман обертався на хмарки, білі, пухнасті хмарки…
Ось вони наповнюють, хвилюють все небо, і воно губить свою пекучу ясність. Від них іде свіжість, така прекрасна свіжість! Вона опускається на зморені спекою лани, голубить голови втомлених поливальників.
Дітвора з Галинкою, певно, біжить і співає: «Дощику, дощику!» Тепер Галинка вже, мабуть, повірить в їхній дощ.
А далекими просторами по ефіру йде радісне повідомлення Горного Бюро погоди, Наркомземові і всій країні:
«… Конденсація вологи проходить успішно. Штучні хмари наводнюють небо посушливої зони на висоті два кілометри, створюючи тіньовий екран…»
Мак побіг до кімнати спостережень, щоб поглянути, як позначаються на чутливих приладах зміни в атмосфері.
Там стояв професор і досліджував циліндрик, що брав проби атмосферного повітря. Ролінський був настільки зосереджений, що не помітив Мака.
Так, він казав правду, начальник цієї дивовижної станції! Там, за її стінами, вже були справжні хмари, і справжні водяні крапельки тремтіли на стінках циліндрика. Та невже у них справді все було так чудово виміряно?.. Невже всі засоби станції вірні, і тепер його, Ролінського, установки і дощій вже нікому непотрібні!..
Але ж… але вони ще не осадили цих хмар! Раптом в нього сяйнула думка, і він пробіг до хімічки повз Мака. Він їм скаже… запропонує…
У хімічці було дуже весело. Туди вже прийшла Рая, закінчивши свою роботу, і розповідала щось дуже цікаве.
— Я маю вам дещо сказати, — схвильовано звернувся старий до Горного.
— Охоче вислухаю вас, — відповів той, одходячи в куток, куди його тягнув професор.
— Ваші хмарки… чудові… незвичайні!.. Але ж їх треба осадити!..
— Дощ буде о шостій годині, — спокійно повторив уже раніше сказану фразу Горний, — для нас найважливіше — тіньовий екран.
— Буде, — захвилювався професор, — а може, і не буде! На мою думку, хмари за цей час розпорошаться, розтануть… Так от, як цукерка у вашому роті. Я тільки-но досліджував ваші крапельки. Їх хімічний склад потребує, розумієте, якоїсь іншої речовини… не холоду… І не ваших іонів…
— Ну? — серйозно сказав Горний. — Ви гадаєте…
— Я гадаю, — трохи зніяковівши, продовжував професор, — що ми можемо їх відразу осадити, випробувавши хоч би… бомби з моїм дощієм!
Горний пронизливим поглядом глянув на професора, і в цьому погляді був якийсь жаль.
— Шановний Миколо Івановичу, — м'яко сказав він, — наші хмари і так осядуть за годину.
Професор захвилювався, він пересадив свої окуляри на самий кінчик носа і схопив Горного за рукав.