Густий ліс у темнім яру, землянка в його гущавині були притулком тісної партизанської сім'ї.
Лише теплими осінніми ночами відживали таємні нитки зв'язку між лісом і полями. З села до лісу переправляли харчі й одіж. З лісу до села переказувалися турботи й надії, якими жили лісові люди.
У Тольки нікого рідного, крім старої тітки Явдохи, вже не було в селі. Тольчина мати вже давно лежала в могилі. І тільки сестра Катря, що жила в місті у дядька, рахівника паровозоремонтного заводу, слала інколи братові цигарки і гарячі слова втіхи. Тихий винахідник, його батько, фізик за покликанням, що тридцять п'ять років учив грамоти «мужицьких» дітей, сидів уже давно, за сина, в міській тюрмі. Білі розпатякалися про «чесність інтелігенції», намовляли вилинути на «зрадника-сина». Лагідний, спокійний, він мовчав, уперто кажучи, що нічого не знає. У тюрмі він згадував життя й злигодні всіх великих фізиків, починаючи з Галілея. Білі називали його маніяком, бо дегенератові-слідчому він відповідав фізичними законами, запевняючи, що незнання фізики — велике горе.
Найріднішим на цей час для Тольки став друг його дитинства Гордій. А він, Гордій, наче зразу виріс, змужнів, з того часу як старий млин став точкою зв'язку між робітниками міста й партизанами.
Ще б йому було не вирости!..
Всі злигодні його життя, біль каліцтва, муки приниження, все, що мовчало й ховалось довгі роки у серці Гордія, все це тепер прокинулось і вимагало помсти.
Гордо походжав мірошник Гордій, його крилатий «терем-теремок» переховував бойові патрони, гвинтівки, одяг. А тихенького мовчазного мірошника не підозрював ніхто, нікому з білих не спало б на думку стежити, як кульгавий ходив у ліс по гриби з драною кошовкою в руках.
Насувалася осінь, холоднішали вітри. Дедалі гірше ставало білим. Все дужче тиснула їх Червона Армія, а в тилу налітали партизани. Все рішучіші, все зухваліші ставали натиски Тольчиного загону.
Саме того дня, коли спалахували ракети на весіллі доньки поміщика з поручиком Дроздовського полку, сталася зовсім кумедна історія.
Сам пан полковник, відомий партизанам своєю жорстокістю, незважаючи на тривожне становище, витанцьовував на весіллі.
Туди ж приїхала на візнику й весела компанія з п'яти замаскованих: сусіди з Комарівки. Веселі попівни виконали обіцянку приїхати на весілля. Три панночки, в костюмах «ранку», «дня» і «ночі», та двоє хлопців у клоунських штанях внесли чимале пожвавлення у весільні танці.
П'яний полковник намагався поцілувати ручки стрункій панні, коли раптом вона скинула маску. І блакитні очі Тольки Катинського блиснули разом з дулом нагана. Прогримів постріл.
Багато втратили білі хижаки того осіннього вечора! Загинув «цвіт» карного загону, а зброя, коні переселились у ліс.
Тоді білі призначили за голову Катинського велику нагороду. Начальник контррозвідки заприсягся піймати його живого.
І от одного вечора Катинського таки вистежили на узліссі.
Костюм білого не врятував Тольку. Під кулями звалився кінь, але швидкі ноги допомогли парубкові добігти до Гордійового млина.
Стояла холодна осіння ніч. Рогатий місяць був блідий, немов хворий. Зорі падали, залишаючи після себе зеленкуваті доріжки. Усохлі мокрі бур'яни та листя близького лісу тхнули гострими пахощами в'янення. Старий мовчазний млин чорнів, як величезний змокрілий птах, що спустився на відпочинок. Раптом різкий свист порушив його спокій.
Зарипіли східці, і в старому кожушку вибіг на «балкон» Гордій.
— … За мною женуться! Швидше!.. — задихаючись, вимовив Толька.
Це не був страх, лише уривчасте дихання від швидкого бігу.
І вмить «терем-теремок» став маленьким фортом.
Завищали, зарипіли і важко піднялись угору рухомі східці. Не дострибнеш, не дістанеш, хоч лізь, як мурашка, по високих курячих ніжках!
— Чудні! — усміхнувся Гордій, «дослухаючись до шуму й брязкоту зброї. — Ми перестріляємо їх, мов качок! Так я тебе й віддам, мого малого!
Вони з Катинським «окопались» у кімнаті-«підситку», збудованому ще Семеном.
Цілий ящик патронів, «замок з бійницями», барикаду з лантухів борошна, а головне, незліченний запас відваги — стільки скарбів мали двоє сміливих оборонців.
— Здавайся! — люто залунало знизу.
— Коли б не так! — засміявся Толька. — Ну, капітане — тепер ви таки, Гордію, капітан, — починаймо!
Полетіли з мовчазного млина кулі в освітлені місяцем постаті білих, що обложили млин.