… Ніна закрила очі, урвавши читання. Думалось сонно, мляво. Їй згадались товсті фоліанти Елізе Реклю, що лишились ще від розстріляного денікінцями діда. Гостюючи в дитинстві у дяді Толі, вона любила гратися ними, роздивляючись пейзажі невідомих країн.
Малюнок примітивного млинка запам'ятався на все життя. Млинок так принадно вимахував розкішним пальмовим листям! Якось Ніна вирішила зробити й собі вітрячок. Великий кленовий листок придався замість пальмового листка, консервна коробка являла собою циліндр. На березі калюжі виросла «башта»… Але з вітряком не ладилось. Ніна розсердилась, і перша модель шубовснула у воду. Та в воді сталось нове диво — вітряк перетворився на човен з зеленим парусом. І дівчинка в мріях пливла за ним у ті невідомі краї, про які писалось у старих фоліантах.
Сторінка тихо перекинулась далі…
«… Минули часи, і людина сама збудувала перше незграбне крило для вітряка.
В Європі млин-вітряк став відомий з часів «хрестових» походів. З того часу протягом століть будуються два основні типи вітряків: німецьким — «козловий» і голландський — «шатровий».
Пізніший — шатровий був «культурніший», його ескізи збереглися серед малюнків геніального Леонардо да Вінчі — вченого-художника, винахідника. У цього млина рухоме було тільки «шатро» — його верхня частина, яка оберталась важелем, а вся будівля лишалась нерухомою.
Такі ж млини (німецькі й голландські) будувались і в Росії. Певно, вони з'явились до нас із Німеччини, бо перші російські млини звалися «німецькими».
Ніна поклала книжку. Це вже давно було їй відоме. Вона намагалася читати просто, щоб заповнити час і не піддаватися настирливим, тривожним думкам.
В уяві виник старий козловий млин — заквітчаний, коли вона проїздила повз нього останнім разом, млин «терем-теремок», де почали свої скромні й великі діла дядя Толя й Гордій Семенович.
Все те було романтичне й надзвичайне. Але тепер ставало ще неймовірнішим. Чи думав тоді, наприклад, Гордій-мірошник, що він повезе у хмарах крилатий млин?
І далі…
«… Звичайно, ніхто у ті часи й не думав про будь-яку теорію вітрокористування. Будувались вітряки по-старовинному, за практичними й випадковими вказівками, і майже до XVIII століття не зазнали жодних удосконалень.
Тільки в половині XVIII століття вчені зацікавились крилом вітряка, почали вишукувати найвигідніший кут нахилу крила до напряму вітру, визначили максимальну продуктивність роботи вітряка і т. д. А на початку XIX століття з'явився паровий двигун, потім двигун внутрішнього згоряння… І вони почали випереджати вітродвигуни, лишаючи їм тільки ділянку сільського господарства. Непостійність свавільного вітру стала перешкодою людям, які тільки-но опановували машини. Чи то ж можна контролювати примхливу енергію, яка сьогодні може знести геть цілу будівлю, а завтра нездатна поворухнути на дереві листям?
Вітряні двигуни того часу були дуже важкі і такі ненадійні, що після кожного шторму їх доводилось ремонтувати. Так вітряна «техніка» (вірніше, зародки цієї техніки) і завмерла на нижчому рівні.
Щоправда, у XIX столітті, коли розвинулась металургійна промисловість, виник уже інший, зроблений на заводі, вітряк. Американська фірма «Екліпс» почала виготовляти багатокрнлі вітряки з 20 крилами. Захищали їх від урагану повертанням лопаті в усьому вітроколесі ребром до напрямку вітру. Багатолопатеве «віяло» крутилось на стрімкій мережаній башті… Ці вітродвигуни вийшли дуже зручними і надійними, особливо для водопостачання по дрібних господарствах американських фермерів. Вони швидко поширювались у посушливих штатах Америки, а потім і по інших країнах…»
Ніна думала про свою модель. Це не був американський «екліпс». Він був кращий. Це одна з ранніх конструкцій її дяді Толі. Пекучий вітер (кажуть, його звуть «афганцем»!) підіймав з глибини пісків струмки блакитної води. На пісках стали рости золоті дині.
Коли б уже швидше! Невже вона й не побачить цього сама? Ніна зітхнула. Вітер з кватирки, увірвавшись до кімнати, перегортав сторінки далі.
«… Але ж багатолопатеві крила мали свої недоліки. При однаковій потужності вони коштували дорожче за чотирикрилі селянські вітряки. Багатокрилі металеві «віяла» були важкі, а тому й дорогі. До того ж ці двигуни були тихохідні — їхні вітроколеса давали надто мале число обертів, щоб їх можна було застосувати для млинів та динамомашин.