Він весело потяг Анатолія Сергійовича до одного з приладів.
— Бачите?
— Нічого не бачу, — сказав, придивляючись, Катинський.
— Ех ви, сліпий! Бачите, ось стримить тонесенька дротинка. Це сьогодні почали в нас працювати нові, найчутливіші в світі анемометри. Принцип надзвичайно простий. Платинова дротинка нагрівається електричним струмом до певної температури. А коли вітер обтікає її, вона втрачає свою теплоту і тим сильніше, чим вітер дужчий. Ми ж вимірюємо втрату цієї теплоти за змінами опору, розумієте? Тепер ми будемо нотувати найменші зміни швидкості вітру.
Анатолій Сергійович міцно потиснув руку Ігдіра.
— Спасибі! Ми мусимо вартувати якнайкраще. Пустеля, мені здається, може зробити напад. Що ж чути з твоїм смерчографом?
— Це наше найвразливіше місце, — сказав Ігдір… — Але моя конструкція, для якої я використав схему звичайного радіокомпаса, готова. Завтра ми її встановимо. Хай моє чорне волосся обернеться в білий ковил, коли ми таки не навчимося вчасно дізнаватись про наближення смерчу.
— Вчасно? — недовірливо перепитав Анатолій Сергійович. — Це за кілька хвилин?
— Е, ні, — заперечив Ігдір. — Ні! — і його уперте, роздвоєне підборіддя енергійно випнулось наперед. — Зможемо передбачити принаймні за годину. Я недаремно сидів ночами, вивчаючи передсмерчові метеорологічні умови. Смерчограф зможе показувати найменші зміни електростатичного поля навколо землі. А я вже знаю, які саме з тих змін відповідають наближенню смерчів.
Він помовчав і додав.
— Так ми й віддамо пустелі наші троянди! Ходімте, я внизу покажу вам майже готовий смерчограф.
ГІСТЬ ІЗ ПУСТЕЛІ
Повітря, напоєне пахощами квітів, було гаряче, як дихання хворого.
Сидіти за столом важко. Так би й покинула книжки, розляглася б десь біля прохолодного струмочка і лежала б нерухомо-сонно, як розморена сонцем ящірка!
Але Піфагорова теорема розворушує Ніну.
— Ти таки природний математик, Ніно. Дивись, уже і сон твій зник. А я, навпаки, зовсім сплю.
І Алкад комічно розплющив очі, і без того великі, а вони немов самі стулялись від непереможної втоми.
— Ну, ясно, мабуть, не спав зовсім, писав вірші.
— Так… Грав на скрипці і потім трохи щось… склалося.
Рум'янець опалив засмаглі щоки юнака. Довгі вії сквапно заховали в глибінь очей раптову зніяковілість.
— Мені дуже подобаються, Алько, твої вірші, але чи не скажеш ти мені все ж таки, чому квадрат гіпотенузи…
— Безсовісна! Ти мстишся за черепні кістки, які не хотіла вчити. Але чи то безсоння, чи спека сьогодні зробили мій мозок в'ялим, як дохла риба.
— Брр, що за порівняння! А ще поет!
— Це спека, Ніно… Поглянь на Біма!
Жовтий Бім справді лежав на підлозі, як мертвий, розкинувши лапи, хвіст.
— Знаєш, Ніно, тварини прекрасно завбачають погоду. Бім буває смутний і лінивий перед бурею.
— Ти теж тварина, отже…
— Не смійся, Ніно, я справді буваю якийсь чудний перед змінами погоди. Слухай, я сьогодні не спав і під ранок чув розмови татка з твоїм дядею Толею…
— Ну і що?
— Твій дядя справжній стратег. Він хоче урахувати всі можливі небезпеки, що можуть звалитись на ВВЕС. У Катинського з татком відбулася ціла «нарада» про смерчі.
— Про смерчі? — здивувалась Ніна. — Хіба вони тут бувають?
— О, — сказав Алкад, — зараз, навесні, у найкращу пору пустелі, ти ще не знаєш, що то такс. Але пізніше ти переконаєшся, що це досить неприємні гості. До того ж вони з'являються так несподівано. Недаремно мій старий дід-скотар зве їх «відьмами пустелі». Вони йдуть з піщаними бурями. Власне, бувають у нас не справжні смерчі, а просто вихри пилу. Вони виникають від шаленого нагрівання повітря. Тоді здіймається течія, що лютує, вирує, крутить гвинтом. Уявляєш, який це повітряний кратер! Зрідка бувають і справжні смерчі — родичі отих американських торнадо, що знищують цілі селища, випивають озера. По правді кажучи, я їх боюсь, отих смерчів, вони…
— Заторохтів! — засміялась Ніна. — Ти сьогодні заважаєш мені працювати. Маленький хлопчик не спав, бо йому снилися страшні відьми. Хлопчик занепокоєний, він вірить у сни і не хоче вчитись…
— До чого тут сни? — заперечив Алкад, проковтнувши Нінине глузування. — А коли б ти пережила таке, як я? Знаєш, коли я був зовсім малим, я вперше поїхав з мамою до діда Джулдуза. Їхній аул був тоді кочовим. Навесні вони осідали біля якогось такира і пасли худобу по квітучих горбах, поки спека не випалювала все. Тоді вони мандрували далі на північ, у степи. Мені тоді все дуже сподобалось у діда — його чай, ласощі, якими він мене частував…