— Подумаєш, що такого, а появи смерчів не можете точно визначити!
— Та ти ж тільки-що чула. Я казав…
— Ви будете колись отак рахувати краплі, а якась стихія цюкне вас по голові!
— Що? Хіба ти не знаєш? Я ж казав, ми…
— Знову — «ми»?
Алкад сердитий, розчервонілий, нарешті замовк. Він зрозумів, що потрапив у «пастку», що Ніна просто дратує його. Адже неприхований глум ховався в її іронічно звужених карих очах, задерикуватий ніс зморщився від усмішки. А він іще сперечався, махав руками, запаленів… Але досить! Годі вже бути об'єктом для глузувань оцього дівчиська! Алкад круто відступив:
— Доволі! Я зрозумів. Ти завжди глумишся з мене!
— Що з тобою? — раптом зніяковіла Ніна. — Я…
— Доволі! Я не такий дурненький, як ти думаєш! У твоїх очах я — завжди торохтійка, нюня, баба…
— Ти збожеволів, Алкад! — закричала Ніна. — На тебе, як і на Біма, впливає спека!
Ніби у відповідь, почулось тужливе виття Біма, що, приплентавшись за Алкадом, стояв тепер на сходах башти.
Ніна заливчасто засміялась, але раптом глянула на Алкада і змовкла.
Почувши виття собаки, Алкад побіг до краю башти і розширеними очима дивився кудись, на піщаний обрій.
— Дивись… Курить. Він!
Ніна глянула туди і побачила, що безтурботний сонячний пейзаж раптом змінився.
Піщані горби пустелі задиміли, закуріли, немов кратери вулкана. За хвилину неначе все ожило й закрутилось у жовтувато-сірому вихрі. Зловісний свист, ледве чутний, але загрозливий, як сичання гадюки, долинав з розбурханих пісків. Човники анемометрів стривожено заметушились. А втім, найважливіше було не те…
На обрії зі сходу сунула нестримна буро-чорна хмара. І з нею, пританцьовуючи, лійкою до землі, нісся бурий стовп.
— Що це? — тільки встигла прошепотіти Ніна.
— Смерч! — скоріше вгадала, ніж почула вона відповідь Алкада.
Стовп летів з шаленою швидкістю. Гудіння вітру знялось, як гомін юрби. Раптом засвистіли і знялись угору піски. Обнявши їх, замітаючи «хвостом» землю, хмара зрушилась на зелене селище.
І тоді заціпеніла Ніна побачила, як усе набігло на полігон і закрутилося в скаженому вирі.
— А-а!.. — закричала вона.
Все це сталося блискавично швидко, за якусь хвилину. Вуха ловили тривожні звуки. Зойк сирени, брязкіт чашечок анемометрів. Якесь тріщання. Гавкання Біма. І, нарешті, дикий крик юнака — на антені. Потім скажений посвист приглушив усе інше. У рот, у ніс набилося піску.
Рука Алкада, що стала міцною, немов залізо, потягла Ніну в глиб башти.
ПОРАНЕННЯ ВВЕС
Все це сталося за якісь три хвилини.
Коли інженер зайшов до радіобудки полігона перевірити останні показання ВВЕС, на старенькому «заслуженому» годиннику Анатолія Сергійовича, з яким він пройшов усі фронти, було рівно пів на другу.
Після безсонної ночі і неясних тривог, а може, від п'янкого запаху квітів (дівчата понаставляли над ліжком цілий квітник!) у Анатолія Сергійовича боліла голова, була важка, сонна, млява… Чи, може, впливала спека?
Скрекотіло радіо. Моторні руки молодого радиста, якого кілька днів тому прислали з Сірчаного міста, записували в щоденник шифровані покази радіоприладів ВВЕС.
Станція плавала на висоті 1000 метрів, але її покірні радіоавтомати невтомно слали свої рапорти.
Електромагнітні хвилі пересилали вниз точні покази температури, тиску, вологості повітря, сили вітру. Все було нормально, спокійно, як і всі ці останні дні.
І раптом все ожило від якоїсь тривоги. Немов від протягу, задзвеніло скло відчиненого вікна. Хтось крикнув щось біля лебідки, що саме — Анатолій Сергійович не розчув, але інстинктивно кинувся до вікна.
Одного погляду на небо було досить, щоб зрозуміти все.
З величезною швидкістю над пустелею неслась жовто-бура хмара. З її центра звисав жадібний язик. Колихався, скручувався гадюкою, намагаючись злизати все, що зустріне на своєму шляху. Ось він торкнувся землі і з гулом, свистом, виттям затупцював на ній, сунучи на полігон.
— Ялинко! — крикнув у розпачі Анатолій Сергійович.
Адже вони з Гордієм тільки що тренувались на орнітостатах у повітрі. Тепер у хмарі пороху він побачив самітну кулю Ялинчиного стрибуна, що крутилась безпорадно, захоплена близьким смерчем.
— Що це? Анатолію Сергійовичу, гляньте!
Радист ще не бачив смерчу, але кликав начальника, занепокоєний, здивований.
Він записував нову висоту ВВЕС — вона знижувалась. Швидко падали на тій висоті барометричний тиск, температура. Різко знижувалась вологість повітря. Проте зростала швидкість вітру, наче там, угорі, казково хутко налетів ураган… Щодалі дужче натягався трос, що сполучав станцію з лебідкою.