Нік так і не з'являється; жодних дзвінків. Ми чекаємо ще сорок п'ять хвилин; Кемпбел підбадьорює мене. «Мабуть, завалили якимсь раптовим терміновим завданням»,— каже вона і посміхається своєму доброму старому Джону, який ніколи не дозволяє раптовим терміновим завданням втручатися у плани коханої дружини. Злість Інслі до свого чоловіка починає танути, коли вона усвідомлює, що він у гурті лише придурок номер два. «Сонечко, а ти певна, що він навіть повідомлення не надіслав»?
Я просто посміхаюся: «Хтозна, де він може бути. Зустрінемося вдома». А потім чоловіки в нашій компанії починають приголомшено усвідомлювати: «Тобто була така можливість? Пропустити вечір без жодних неприємних наслідків? Без звинувачень, чи гніву, чи образ?»
Ну, може, не для вас, хлопці.
Ми з Ніком інколи сміємося вголос із тих жахливих речей, які жінки змушують робити своїх чоловіків, щоб ті довели своє кохання. Безглузді завдання, численні жертви, нескінченні невеличкі капітуляції. Ми називаємо таких чоловіків «танцюючими мавпенятами».
Нік прийде додому увесь спітнілий, солоний і охмелілий після дня на стадіоні. Я згорнуся у нього на колінах, запитаю про гру, запитаю про друга, з яким він розважався, а він скаже: «Ой, у нього почався напад танцюючого мавпеняти: у сердешної Дженніфер був „дуже стресовий тиждень“ і дуже потребувала його вдома».
Те саме відбувається з його колегою, який не може піти до бару, бо його дівчині дуже треба, щоб чоловік заїхав у якесь бістро, де вона вечеряє з нетутешньою подругою, щоб вони нарешті могли зустрітися. І, щоб вона могла показати наскільки її мавпеня покірне: «Він прибігає за першим покликом і дивись який доглянутий!»
Одягни це, не одягай те. Зроби це завдання зараз, а те завдання роби, коли буде можливість, але все одно треба зараз. І однозначно, однозначно пожертвуй улюбленими речами заради мене, щоб можна було отримати доказ твого беззаперечного кохання. Це наче жіночий варіант міряння пісюнами. Поки ми плаваємо нашими книжковими клубами й коктейльними вечірками, то в таких місцях немає нічого кращого, ніж можливість похвалитися жертвами наших чоловіків заради нас. Заклик і відповідь, яка звучить так: «О-о-о, це так мило».
Я щаслива не входити до цього клубу. Я не беру участі, не отримую задоволення від емоційної принуки, від примушування Ніка грати роль щасливого чоловіка, який, знизавши плечима, бадьоро і слухняно біжить виконувати: «Я винесу сміття, люба!» Чоловік мрії кожної жінки, такий собі відповідник фантазії кожного чоловіка про милу, сексуальну, розслаблену жінку, яка обожнює секс і міцні алкогольні напої.
Мені подобається думати, що я достатньо впевнена, спокійна і зріла, щоб бути впевненою у коханні Ніка без постійних намагань це довести. Мені непотрібно постійно вигадувати жалюгідні сценарії для танцюючих мавпенят і програвати їх перед своїми подругами; я достатньо впевнена, щоб дозволити йому бути самим собою.
Не розумію, чому жінкам так важко це робити.
Коли я повертаюся додому після вечері, то таксі зупиняється саме тоді, коли Нік виходить зі свого і стоїть посеред тротуару з широко розведеними руками й широчезною усмішкою на обличчі.
— Люба!
Я підбігаю до нього та пірнаю в його обійми, а він притуляє свою щетинисту щоку до моєї.
— Чим ти сьогодні займався? — запитую я.
— Кілька хлопців зібралися на покер після роботи, тож я трішки там затримався. Сподіваюся, це нічого.
— Ну звісно,— запевняю я.— Це веселіше, ніж мій вечір.
— То всі інші з'явилися?
— О так, Кемпбел, Інслі та їхні танцюючі мавпенята. Нудно. Ти ухилився від кулі. Кривої кулі.
Він притискає мене до себе (о ці сильні руки!) і піднімає сходами нагору.
— Господи, я тебе кохаю,— каже він.
Потім приходить час сексу, міцних напоїв і солодкого сну в нашому великому м'якому ліжку: ми скрутилися, наче милі виснажені щурі. Бідолашна я.
Нік Данн
Минув один день
Я не дослухався поради Го щодо випивки. Видудлив половину пляшки, сидячи в неї на дивані на самоті. Мій вісімнадцятий викид адреналіну розпочався якраз тоді, коли я думав, що нарешті час спати. Повіки почали заплющуватися, я почав підбивати подушку, повіки вже склепилися, а потім я раптом побачив перед очима свою дружину. Кров запеклася на її білявому волоссі. Вона ридала, засліплена болем, і повзла по кухонній підлозі, гукаючи моє ім'я. «Ніку, Ніку, Ніку!»
Я зробив ще кілька добрячих ковтків алкоголю, змушуючи себе заснути. Справа не пішла. Сон схожий на кота: він приходить, лише якщо ти його ігноруєш. Я випив ще і продовжив свою мантру. «Припини думати, випий ще, викинь усе з голови, випий ще, ну ж бо, серйозно, викинь усе з голови, негайно, випий ще. Завтра ти маєш бути як огірочок, потрібно виспатися!» Ще один ковток. До світанку я спромігся лише трішки подрімати, а за годину прокинувся з похміллям. Не з таким, яке збиває з ніг, але все одно пристойним. Я був слабкий і пригнічений. Не було чим дихати. Може, й алкоголь ще не зовсім вивітрився. Я нетвердо дочовгав до «субару» Го: ноги здавалися нерідними, наче перемкнулися на задній режим. У мене було тимчасове доручення на автомобіль. Поліція люб'язно забрала мою дбайливо доглянуту «джетту» на експертизу, разом з ноутбуком. Мене запевнили, що це все лише формальність. Я поїхав додому, щоб дістати якийсь нормальний одяг.
По моєму району було розкидано три поліційні автівки, наші нечисленні сусіди кружляли навколо. Карла не було, але була Джен Теверер — побожна християнка, і був Майк — батько трирічних трійнят з пробірки: Трініті, Тофера і Талули. («Я ненавиджу їх усіх лише через імена»,— заявила якось Емі, яка була похмурим суддею усього трендового. Коли я нагадав, що її ім'я теж колись було трендовим, моя дружина сказала: «Ніку, ти знаєш історію мого імені». Я гадки не мав, про що вона).
Джен кивнула здалеку, не перетинаючись зі мною очима, але Майк підійшов, якраз коли я виходив з авта.
— Мені так шкода, друже. Якщо знадобиться допомога, ти тільки скажи. Будь-що. Я зранку покосив моріжки, тож принаймні за це ти можеш не турбуватися.
Ми з Майком по черзі косили всі покинуті недоглянуті території у блоці. Весняні зливи перетворювали подвір'я на джунглі, а це приваблювало єнотів. Єноти були повсюди. Пізно вночі гризли сміття, прокрадалися у наші підвали, відпочивали на наших порогах, наче ліниві домашні тваринки. Косіння трави не дуже їх відлякувало, але ми принаймні могли побачити наближення цих шкідників.
— Дякую, чоловіче, дякую,— мовив я.
— Друже, моя дружина впала в істерику, коли почула про це,— розповів він.— У справжню істерику.
— Прикро це чути,— сказав я.— Мені треба...— я вказав на двері.
— Просто сидить у будинку і плаче над світлинами Емі.
Я навіть не сумнівався, що за ніч в інтернеті вже виринули тисячі фотографій — просто для того, щоб підгодовувати жалюгідні потреби таких жінок, як Майкова дружина. Я зовсім не співчував королевам мелодрами.
— Агов, я хотів запитати...— почав Майк.
Я поплескав його по руці та знову тицьнув на двері, наче мав якісь негайні справи. Відвернувся до того, як він зміг запитати, і постукав у двері власного будинку.
Офіцер Веласкес провела мене нагору, до власної спальні, до власної шафи, повз сріблясту квадратну подарункову коробку, і дозволила перебрати власні речі. Уся ця ситуація напружувала мене: отак обирати одяг на очах у цієї молодої жінки з довгою каштановою косою. Ця жінка, мабуть, оцінювала мене, формуючи про мене думку. Врешті я обрав навмання. Остаточний образ вийшов бізнесово-повсякденний: класичні штани й сорочка на короткий рукав, наче я зібрався на конференцію. Я подумав, що це цікава тема для есе: вибір одягу, коли близька тобі людина зникає безвісти. Мого внутрішнього жадібного, зголоднілого за новими темами писаку неможливо було вимкнути.
Я запхав усе це в сумку і розвернувся, дивлячись на подарунок на підлозі.