— А можу я зазирнути всередину? — запитав я.
Веласкес завагалась, а потім вирішила не ризикувати.
— Ні, пробачте, сер. Краще не зараз.
Краєчок святкового паперу акуратно розрізали.
— Хтось уже його дивився?
Вона кивнула.
Я обійшов Веласкес, щоб підійти до коробки.
— Якщо його вже оглянули, то...
Вона перегородила мені шлях.
— Сер, я не можу дозволити вам це зробити.
— Це просто безглуздо. Це ж для мене, від моєї дружини...
Я знову її обійшов, нагнувся і вже поклав одну руку на пакунок, як дівчина ззаду обхопила мене за одяг на грудях. Я відчув миттєвий вибух люті, бо ця жінка насмілилася наказувати мені, що робити у власному домі. І хай як би я намагався бути маминим мазунчиком, голос мого батька несамохіть з'являється у мене в голові, вкладаючи туди жахливі думки, дикі слова.
— Сер, це місце злочину, ви...
Тупа сука.
Раптом у кімнаті з'явився її напарник — Ріордан. Він теж опинився на мені, я намагався їх струсити: «Добре, добре, дідько»,— а вони спихали мене східцями. Біля входу повзала на чотирьох криміналістка. Гадаю, шукала сліди крові. Вона безпристрасно на мене зиркнула і повернулася до роботи.
Дорогою до Го я змусив себе заспокоїтися. Це була лише одна з цілої серії дратівливих і дурних речей, які робитиме поліція під час цього розслідування (мені до вподоби правила, які мають сенс, а не правила без жодної логіки), тож варто заспокоїтися. «Не дражни копів»,— сказав собі я. За необхідності варто повторити: «Не дражни копів».
Заходячи у відділок, я зіштовхнувся з Боні, яка підбадьорливо повідомила: «Приїхали батьки Емі, Ніку»,— наче пропонувала теплий кексик.
Мерібет з Рендом стояли обійнявшись. Посеред відділку. Вони нагадували пару, яка позувала для фотографа. Отакими я їх завжди й бачив: поплескували одне одного руками, притискалися підборіддями, терлися щоками. Хай коли я навідувався до будинку Елліотів, то починав постійно покашлювати: кх-кх, я йду! — бо ця парочка могла стояти десь за рогом, пестячи одне одного. Вони цілувалися з язиком, навіть якщо розставалися ненадовго, і Ренд полюбляв лапати свою дружину за попу, коли проходив повз неї. Це було для мене дико. Мої батьки розлучилися, коли мені було дванадцять, а в дитинстві я бачив хіба що скромний цьомчик у щоку, якщо не можна було його уникнути. На Різдво, на днях народження. Сухими губами. Навіть під час їхніх найкращих подружніх днів розмови моїх батьків були винятково ділові.
«У нас закінчилося молоко».
«Я сьогодні куплю».
«Потрібно це як слід попрасувати».
«Займуся цим сьогодні».
«Ну наскільки важко купити молоко?»
Мовчання.
«Ти знову забула викликати сантехніка».
Зітхання.
«А бодай йому, негайно одягни пальто і шуруй по кляте молоко. Вже».
Ці накази роздавав батько — менеджер телефонної компанії середньої ланки, який сприймав мою матір у найкращому разі як некомпетентну підлеглу. А в найгіршому разі? Він ніколи її не бив, але його чиста мовчазна лють переповнювала будинок цілі дні, тижні, а інколи робила повітря таким важким, аж неможливо було дихати. Батько походжав навколо, вип'ятивши щелепу, й це надавало йому вигляду пораненого мстивого боксера. Він так гучно скреготів зубами, що чути було навіть на іншому боці кімнати. Жбурляв речі біля матері, але не в неї. Я певен, що він казав собі: «Я ж ніколи її не б'ю». Я певен, бо через цю формальність він ніколи не бачив себе в ролі кривдника. Але він перетворював життя нашої родини на нескінченну подорож з поганими вказівниками і розлюченим водієм. Відпустка, яка так і не стала веселою. «Не змушуй мене розвертати автомобіль». Та прошу, розверни його.
Не думаю, що батько мав проблеми конкретно з моєю матір'ю. Він просто не любив жінок. Він вважав, що вони тупі, непослідовні, дратівливі. «Тупа сука» — це була його улюблена фраза для будь-якої жінки, яка його бісила: для водійки авто, офіціантки, нашої вчительки, жодної з яких він особисто не бачив, бо батьківські збори були прерогативою матерів. Я ще й досі пам'ятаю, як у 1984 році Джеральдін Ферраро назвали кандидаткою у віце-президенти. Ми якраз усі разом дивилися вечірні новини. Моя мама, моя крихітна ніжна матінка поклала руку Го на потилицю та сказала: «Ну, я особисто вважаю, що це чудово». Батько тоді вимкнув телек і заявив: «Це просто жарт. Це ж бісовий жарт. Наче дивитися, як мавпа їздить на велосипеді».
Ще аж п'ять років моя мати терпіла таке ставлення. А потім одного дня я повернувся зі школи, а батька немає. Він був ще зранку, а по обіді вже зник. Мама всадовила нас за обідній стіл і оголосила: «Ми з батьком вирішили, що для всіх буде краще, якщо ми житимемо окремо»,— а Го розревілася і заволала: «Господи, я ненавиджу вас обох!» — а потім замість побігти у свою кімнату, як вимагав сценарій, вона підійшла до мами й обійняла її.
Отож батько зник, а моя худенька знедолена мати погладшала і стала щасливою. Ну, трохи набрала вагу і стала надзвичайно щасливою, як і мало бути з самого початку: здута кулька, яка нарешті наповнюється повітрям. Уже за рік вона перетворилася на жваву, теплу, життєрадісну пані, якою була б і досі, якби не померла, а її сестра казала: «Слава Господу, що давня Морін повернулася». Наче жінка, яка нас ростила, була таким собі двійником.
Щодо батька, то я роками розмовляв з ним по телефону десь раз на місяць. Розмови були чемні й інформативні. Такий собі переказ подій з нашого життя. Про Емі батько питав лише одне: «Як там Емі?» — що не вимагало іншої відповіді, окрім: «З Емі все гаразд». Він уперто тримав дистанцію, навіть коли почав після шістдесяти поринати у слабоумство. «Якщо завжди приходиш заздалегідь, то ніколи не запізнюєшся». Це була батькова мантра, і таким став і наступ Альцгеймера: повільний спуск у прямовисну розщелину, що змусило нас переселити нашого незалежного батька-жінконенависника у величезний будинок, де смерділо курячим бульйоном і сечею, де він був оточений жінками, які цілодобово йому допомагали. Ха.
Батько мав свої вади. Саме це казала наша щиросердна мама. Він мав вади, але не бажав нікому зла. Мило було з її боку так казати, але він таки бажав зла. Сумніваюся, що моя сестра коли-небудь вийде заміж. Якщо вона сумує, стурбована чи зла, то має побути на самоті. Вона боїться, що чоловік знехтує її жіночими сльозами. Я не набагато кращий. Добрі риси перейняв від матері. Я вмію жартувати, сміятися, кепкувати, святкувати, підтримувати і хвалити. По суті, я здатен жити й функціонувати під сонцем, але не вмію спілкуватися зі злими сльозливими жінками. В такі моменти я відчуваю, як усередині піднімається батьківська лють, та ще й у найогидніший спосіб. Емі може підтвердити. Вона б однозначно розповіла вам, якби була тут.
Я спостерігав за Рендом і Мерібет, поки ті не помітили мене. Роздумував, наскільки люті вони будуть. Я вчинив непростимий гріх, так довго їм не телефонуючи. Через таке боягузтво мої нові родичі назавжди закарбують у пам'яті той тенісний вечір: тепло, на корті стукотять ліниві жовті м'ячики, риплять тенісні кросівки — звичайний вечір четверга, яким вони так насолоджувалися, в той час як дочка була невідомо де.
— Ніку,— побачив мене Ренд Елліот.
Він підійшов до мене за три довгі кроки, і поки я готувався до удару в щелепу, розпачливо-міцно обійняв мене.
— Ну, як ти тримаєшся? — прошепотів у мою шию він і почав розхитуватися. Нарешті голосно зітхнув, проковтнув схлипування і вхопив мене за руки.— Ми обов'язково знайдемо Емі, Ніку. Інакше ніяк. Вір у це, гаразд?
Ренд Елліот ще кілька секунд утримував мене своїм блакитним поглядом, а потім знову розклеївся: три дівчачі схлипи вихопилися в нього, наче гикавка. І тут Мерібет приєдналася до обіймів, сховавши обличчя під чоловіковою рукою.
Коли ми роз'єднали обійми, вона глянула на мене величезними приголомшеними очима.
— Це просто... це просто жахіття,— вичавила вона.— Як ти, Ніку?
Коли Мерібет запитала мене «Як ти», то це не було з увічливості, це було екзистенційне питання. Вона вивчала моє обличчя, і я був певен, що й мене теж вивчає і продовжуватиме занотовувати кожну думку та дію. Елліоти вірили, що кожна деталь має бути прийнята до уваги, оцінена, класифікована. Все це має якесь значення, усе може пригодитися. Мама, Тато, Дитина — троє прогресивних людей, які мають три дипломи з психології: вони ще до дев'ятої ранку встигають намізкувати більше, ніж звичайні люди за цілий місяць. Я пам'ятаю, як одного разу відмовився за вечерею від вишневого пирога, і Ренд нахилив голову набік і мовив: «А-а-а! Іконоборець. Нехтує простим символічним патріотизмом». А коли я спробував віджартуватись і зізнався, що насправді не люблю вишневий пиріг, Мерібет торкнулася Рейдової руки: «Це все через розлучення. Всі ці приємні обіди, десерти, які родина їсть разом, для Ніка це все просто неприємні спогади».