Це було безглуздо, але надзвичайно мило. Ці люди витрачають так багато енергії, щоб розгадати мене! А відповідь проста: «Я просто не люблю вишні».
До пів на дванадцяту відділок нагадував вулик. Телефони дзвонили, люди волали з усіх боків приміщення. Жінка, чийого імені я так і не розчув і яку запам'ятав, як торохтливий бублик волосся, раптом з'явилася біля мене. Я навіть не уявляв, скільки вона тут стояла: «... а головне завдання, Ніку, це змусити людей шукати Емі та показати, що в неї є родина, яка її любить і хоче повернути. Все буде під контролем. Ніку, ви мусите... Ніку?»
— Ага.
— Люди захочуть почути кілька слів від її чоловіка.
З іншого боку приміщення до мене проривалася Го. Вона підкинула мене у відділок, а потім погнала до «Бару», щоб півгодинки подбати про справи. Тепер сестра поводилася так, наче покинула мене на тиждень: зиґзаґом продиралася між столами, ігноруючи молодого офіцера, який, безсумнівно, і привів її, і робила вона це акуратно, спокійно й поважно.
— Ти ще тримаєшся? — почала Го, притискаючи мене однією рукою. Чоловічі обійми. Діти з родини Даннів не дуже вміють обійматися. Палець Го опинився на моїй правій пипці.— Як би я хотіла, щоб мама була з нами,— прошепотіла сестра.
Я думав про те саме.
— Новини є? — запитала вона, відхиляючись.
— Нічого, в біса нічого...
— У тебе такий вигляд, наче ти погано почуваєшся.
— Я почуваюся жахливо.
Я вже збирався зізнатися їй у тому, яким був ідіотом, не дослухавшись до поради випити.
— Я б теж видудлила пляшечку,— поплескала мене по спині вона.
— Вже майже час,— оголосила піарниця, знову магічно з'явившись поруч.— А непогана явка, як на вихідні на День Незалежності.
Вона почала зганяти нас усіх до похмурої конференц-зали. Алюмінієві жалюзі, складані стільці, купка знуджених репортерів, і мені треба підійматися на платформу. Я почувався, наче третій за рахунком спікер на посередній конференції. Я у своєму бізнесово-повсякденному блакитному одязі звертаюся до підневільної аудиторії сонних людей, які мріють про обід. Але я зауважив, як журналісти пожвавилися, помітивши мене — скажімо так — молодого приємного чоловіка,— а потім піарниця поставила на найближчу підставку паперовий плакат — збільшене фото Емі в її найбільш приголомшливому вигляді, який так і змушує сумніватися: «Вона не може бути такою вродливою, правда ж?» А вона таки може, і я витріщався на обличчя власної дружини, поки журналісти клацали цей процес. Я згадав той день у Нью-Йорку, коли знову її розшукав. Біляве волосся, потилиця — єдине, що я побачив, але знав, що це вона, і сприйняв це як знак. Скільки мільйонів голів я бачив за своє життя, але знав, що саме гарненький череп Емі рухається Сьомою авеню переді мною. Я знав, що це вона і що ми будемо разом.
Спалахнули фотоапарати. Я відвернувся, а в очах з'явилися чорні цятки. Це був якийсь сюрреалізм. Саме так люди кажуть, щоб описати якісь незвичні миті. Я подумав: «Ви клятої гадки не маєте, що таке сюрреалізм». Моє похмілля почало даватися взнаки, ліве око сіпалося, як серце.
Об'єктиви клацали, а дві родини стояли разом, стиснувши губи, тільки Го єдина була схожа на реальну людину. Решта подібні до манекенів: причепурені ляльки, яких порозставляли у правильних позиціях. От Емі на своїй підставці вигляд має набагато приємніший. Ми всі вже бачили такі прес-конференції, коли зникали інші жінки. Нас змусили грати сцену, на яку чекали глядачі: занепокоєна, але повна надії родина. Збуджені кофеїном очі, а руки обвислі, як у ганчір'яної ляльки.
Оголосили моє ім'я; аудиторія одностайно очікувально ахнула. Шоу починається.
Коли пізніше я дивився запис, то не впізнав свого голосу. Я ледь впізнав своє обличчя. Шкіра набрякла від алкоголю, перетворивши мене на зажирілого марнотрата — хтивого і безчесного. Я хвилювався, щоб голос не тремтів, тож намагався його контролювати, і в результаті говорив уривчасто, немов читав біржовий бюлетень. «Ми просто хочемо, щоб Емі безпечно повернулася додому...» Абсолютно непереконливо, неемоційно. З таким самим успіхом я просто міг називати випадкові цифри.
Уперед вийшов Ренд Елліот і спробував мене врятувати:
— Наша дочка Емі, наша кохана дівчинка, сповнена життя. Це наша єдина дитина, вона розумна, і вродлива, і добра. Вона і справді Неймовірна Емі. І ми хочемо, щоб вона повернулася. Нік хоче, щоб вона повернулася.
Він поклав руку мені на плече, витер очі, а я мимоволі став твердий як криця. Знову мій батько: «Чоловіки не плачуть».
Ренд продовжував говорити:
— Ми всі хочемо бачити Емі вдома, де її місце, з родиною. Ми влаштовуємо командний пункт у готелі «Дейз-Інн»...
Новини покажуть Ніка Данна, чоловіка зниклої жінки, що стоїть як укопаний біля свого тестя, схрестивши руки, зі скляними очима та з майже знудженим обличчям, поки батьки Емі плачуть. А потім ще гірше. Моя затягнута відповідь, моя потреба нагадати людям, що я не сволота, а добрий хлопець, навіть попри байдужий погляд і бундючне придуркувате обличчя.
І тут, поки Ренд благає про повернення дочки, з'являється нізвідки вона — посмішка вбивці.
Емі Елліот-Данн
5 липня 2010 року
Запис у щоденнику
Я не винувачу Ніка. Я не винувачу Ніка. Відмовляюся, відмовляюся перетворюватися на чорнороту крикливу злюку. Одружуючись із Ніком, я пообіцяла собі дві речі. Перша: не намагатися зробити з нього танцююче мавпеня. Друга: ніколи, ніколи не казати: «Звісно ж, я не проти, якщо ти хочеш затриматися... якщо хочеш відпочити на вихідних з хлопцями... якщо хочеш зайнятися власними справами...» — а потім картати його за те, на що дала згоду. Я хвилююся, що перебуваю на волосині від порушення обох обіцянок.
Однак... Це наша третя річниця, а я сама вдома, й обличчя перетворилося на зашкарублу від сліз маску, бо... ну... Кілька годин тому я отримала голосове повідомлення від Ніка й одразу збагнула, що все піде шкереберть. Тільки-но вмикається повідомлення, стає ясно, що він телефонує з мобілки, і можна розібрати на задньому фоні чоловічі голоси, а ще западає довга пауза, бо Нік намагається щось вигадати. Потім я чую його розмитий голос, наче він їде на таксі, язик заплітається після пиятики, і я знаю, що зараз вибухну, тому швидко вдихаю, стискаю губи, піднімаю догори плечі, пригадую обіцянку не злитись, але ж емоції все одно вирвуться назовні. Чи знайомі чоловіки з такими почуттями? Ти не хочеш злитися, але наче мусиш. Бо одне правило, добре правило, миле правило було порушене. Чи, може, «правило» — це невдале слово. Протокол? Пропис? Але правило/протокол/пропис — наша річниця — летить до біса з вагомої причини, я це розумію, авжеж. Чутки виявилися правдою: з Нікового журналу звільнили шістнадцятьох журналістів. Третю частину штату. Ніка поки що пощадили, але, звісно ж, він почувається зобов'язаним напоїти інших. Чоловіки, напхавшись у таксі, прямують на Другу авеню, вдаючи сміливих. Кілька роз'їхалися по домівках, до дружин, але несподівано багато вирішили відірватися. Нік проведе нашу річницю, купуючи цим чоловікам випивку, відвідуючи стрип-клуби і модні бари, фліртуючи з двадцятидворічними дівками. («Мій друг тільки-но втратив роботу, йому б не завадили обійми»). Ці безробітні хлопці проголосять Ніка класним, поки він купуватиме їм напої з кредитки, прив'язаної до мого банківського рахунку. Нік непогано повеселиться на нашу річницю, про яку він навіть не згадав у тому повідомленні. Натомість він сказав: «Я знаю, що у нас були плани, але...»