І раптом я не можу втриматися — навіть попри те, що це мене не стосується, навіть якщо Нік розлютиться, дізнавшись: я підходжу до відра зі сміттям і витягую чеки, щоб дізнатися, де він був уночі. Два бари, два стрип-клуби. І я можу уявити його в кожному з них, уявити всі ці розмови про мене з друзями, бо він точно розмовляв про мене з друзями, якщо ця дрібна підлість вихопилася в нього так легко. Я уявляю їх у крутому стрип-клубі, в одному з розкішних місць, де чоловіки можуть повірити, що ще й досі створені правити, а жінки мають їм прислуговувати. Навмисно погана акустика і гучна музика, щоб нікому не доводилося розмовляти, жінка з накачаними цицьками осідлала мого чоловіка (який присягається, що це всього лише забава), її волосся спускається по спині, її губи вологі від блиску, але я не маю відчувати загрозу. Ні, це лише жарти. Я маю просто посміятися й забути.
Потім я розкручую зіжмаканий шматочок паперу і бачу жіночий почерк: Ганна і номер. Я б хотіла, щоб це було кіношне ім'я, дурненьке — Цукерочка чи Бембі. Ну таке, щоб можна було закотити очі. Наприклад, Міссі з двома сердечками над «і». Але тут Ганна, а це справжня жінка, ймовірно, схожа на мене. Нік ніколи мені не зраджував, він присягався, але знаю, що існує багато можливостей. Я можу запитати про Ганну, а він скаже: «Навіть не уявляю, навіщо вона дала мені цей номер, але не хотілося бути неввічливим, тож я його прийняв». Це може бути правдою. Або ні. Він міг мені зрадити і ніколи не розповісти, а відтак поважати дедалі менше, бо я все не можу здогадатися про це. За обіднім столом він бачитиме, як я безвинно їм мюслі, та знатиме, що я дурепа, а як можна поважати дурепу?
І я знову плачу, тримаючи в руці Ганну.
Це дуже по-жіночому, правда ж? Вихопити одну парубоцьку вечірку і приліпити до неї подружню невірність, що може знищити наш шлюб.
Я не знаю, як діяти далі. Почуваюся, наче галаслива дружина рибалки чи як дурна ганчірка, не знаю. Я не хочу злитися, навіть не можу вирішити, чи варто. Думаю, чи не переїхати до готелю — і нехай Нік хоч раз поцікавиться мною.
Сиджу на місці ще кілька хвилин, а потім зітхаю і заходжу до нашої повної перегару спальні, а коли лягаю в ліжко, то Нік повертається, обхоплює мене руками, ховаючи обличчя в мене на шиї. Ми водночас шепочемо: «Пробач».
Нік Данн
Минув один день
Спалахи камер — і моя посмішка зникла, але недосить швидко. Я відчув, як хвиля жару прокотилася по шиї, а на носі з'явилися капельки поту. «Дурень ти, Ніку, дурень». А потім, коли я тільки почав оговтуватися, прес-конференція вже закінчилася і було вже запізно намагатися справити інше враження.
Я вийшов, приклеївшись до Елліотів і похиливши голову, в той час як знову клацали фотоапарати. Я вже майже дістався виходу, коли підбіг Гілпін і відвів мене убік.
— Можна затримати вас на хвильку, Ніку?
Дорогою до кабінету в глибині дільниці він повідомив нову інформацію.
— Ми перевірили той будинок у вашому районі, в який хтось вдерся, і схоже, наче там хтось ночував, тож ми відіслали туди криміналістів. І ми знайшли ще один схожий будинок неподалік, зі схожими пожильцями.
— Ну, саме це мене й хвилює,— сказав я.— Якісь типи підночовують навколо нас. Усе місто перенасичене озлобленими безробітними.
До минулого року Карфаген був корпоративним містом, і корпорація ця називалася «Рівервей-Молл» — невеличке місто в місті, з населенням у чотири тисячі працівників, а це одна п'ята Карфагена. Компанія з'явилася у 1985 році й позиціонувалася як торгівельний центр, що мав приваблювати покупців з усього Середнього Заходу. Я ще й досі пам'ятаю день відкриття: ми з Го й мама з татом усі спостерігаємо за розвагами оддалік натовпу, зупинившись на величезній бетонній стоянці, бо батько завжди хотів мати змогу швидко поїхати з будь-якого місця. Навіть під час бейсболу ми паркувалися біля виходу та їхали під час восьмої подачі. Ми з Го передбачувано починали скиглити, розмащуючи по обличчю гірчицю від хотдогів, образившись і перегрівшись на сонці: «Ми ніколи не бачимо закінчення».
Але цього разу з нашої віддаленої точки огляду можна було повністю осягнути Подію: нетерпляча юрба переминається з ноги на ногу; мер стоїть нагорі червоно-біло-блакитних східців; зверху лунають розкотисті слова — гордість, зростання, процвітання, успіх. А ми наче солдати на полі бою споживацтва, озброєні вініловими чековими книжками та стьобаними торбами. І тут відчиняються двері. Потік людей вливається до кондиційованого приміщення, приємної музики, усміхнених продавців — наших сусідів. Батько навіть дозволив нам зайти всередину, навіть постояв у черзі та придбав для нас дещо: запітнілі паперяночки з апельсиновим смузі.
«Рівервей-Молл» проіснував цілу чверть століття. Потім ударила рецесія, змиваючи крамниці мережі одну по одній, аж доки цілий торгівельний центр не збанкрутував. Тепер це два мільйони квадратних футів відлуння. Жодна компанія не захотіла придбати будівлю, жоден бізнесмен не обіцяв воскресіння, ніхто не знав, що з усім цим робити і як бути з усіма колишніми працівниками, включно з моєю матір'ю, яка втратила роботу в крамниці взуття — дві декади стояння навколішках і прислуговування, сортування коробок і підбирання вологих гольфів пішли в небуття без жодних церемоній.
Закриття торгівельного центру фактично призвело до банкрутства Карфагена. Люди втратили свої заробітки, втратили свої домівки. Ніхто не бачив нічого доброго у найближчому майбутньому. «Ми ніколи не бачимо закінчення». Хоча здається, що цього разу ми з Го таки побачимо. Всі це побачимо.
Банкрутство ідеально пасувало моєму духові. Я вже кілька років нудився. Не так, як ниє знуджена дитина (хоча й до цього теж доходило), але я відчував усеохопне нездужання. Мені здавалося, наче на світі вже немає нічого нового. Наше суспільство по-руйнівному вторинне (хоча слово «вторинний» й саме теж вторинне). Ми — перші люди, які більше ніколи не побачать чогось уперше. Ми без захвату, порожніми очима дивимося на дива нашого світу. «Мона Ліза», піраміди, Емпайр-Стейт-Білдінг. Дикі звірі нападають, стародавні айсберги тануть, вулкани вивергаються. Я не можу пригадати жодної неймовірної речі, яку побачив і одразу не приплів до фільму чи серіалу. Бісова реклама! Ви чули цю жахливу в'їдливу пісеньку: «Ба-а-ачив це». Я направду бачив усе, а найгірше — від чого кортить винести собі всі мізки — те, що вторинний досвід завжди кращий. Картинка чіткіша, свіжіша, кут камери й саундтрек маніпулюють моїми емоціями в такий спосіб, як ніяка реальність вже не здатна. Я навіть не знаю, чи ми взагалі ще люди. Принаймні ті з нас, хто виріс разом з телебаченням, кіно, а тепер вже й інтернетом. Якщо нас зраджують, то вже є підготовлені слова; коли помирає близька людина, то вже є підготовлені слова. Якщо бажаємо прикинутися жеребцем, розумником чи дурнем, то для цього теж уже є підготовлені слова. Ми всі керуємось однаковим зачитаним сценарієм.
Це надзвичайно складний час, щоб бути людиною, простою справжньою людиною замість якоїсь колекції особистісних якостей, обраних з нескінченного Автомата Персонажів.
І якщо ми всі граємо, то не існує такого поняття, як споріднена душа, бо в нас відсутня щира душа.
Дійшло до точки, коли здається, наче нічого вже не має значення, бо я вже не справжній, як і всі інші.
Я би все віддав, щоб знову почуватися справжнім.
Гілпін відчинив двері тієї ж кімнати, в якій мене допитували напередодні. Посеред столу стояла срібляста подарункова коробка Емі.
Я остовпів, вирячившись на пакунок посеред столу, такий зловісний у цьому новому освітленні. На мене накотив страх. Чому я не знайшов коробку раніше? Я мав її знайти.
— Ну ж бо,— мовив Гілпін.— Ми хотіли, щоб ви зазирнули всередину.
Я обережно розгорнув подарунок, наче там могла опинитися чиясь голова. Усередині знайшов лише ніжно-блакитний конверт, підписаний як «Перша підказка».
Гілпін самовдоволено всміхнувся.
— Уявіть наше збентеження. Справа зниклої людини, а ми знаходимо конверт з написом «Перша підказка».
— Це для полювання на скарби, яке моя дружина...