— Емі погодиться. Емі...
Саме тут я мав сказати: «Емі обожнює маму».
Але не міг сказати Го, що Емі обожнює нашу маму, бо після стількох років Емі ледь її знала. Кілька їхніх зустрічей залишили обох жінок спантеличеними. Емі ще кілька днів розбирала на деталі кожну зустріч: «І що вона мала на увазі, кажучи...?» Наче моя мати була якоюсь древньою тубілкою-селючкою, яка приїхала з тундри з повними руками сирого м'яса і пропонує влаштувати бартер, намагаючись отримати те, чого Емі не продає.
Емі не бажала краще знайомитися з моїми родичами, не цікавилася моїм рідним містом, але чомусь я вирішив, що переїхати туди — це гарна ідея.
Мій ранковий подих прогрів подушку і змінив тему в голові. Сьогодні не той день, щоб сумніватися чи шкодувати, це день, щоб діяти. Знизу чулася давно забута мелодія: Емі готує сніданок. Бахкаючи дерев'яними дверцятами (гуп-гуп!), торохкочучи олов'яною та скляною тарою (дзинь-дзинь!), соваючи і сортуючи колекцію металевих каструль і сталевих сковорідок (бах-бах!). Активно і злагоджено гримів кулінарний оркестр, наближаючись до фіналу. На підлогу гепнулась і покотилася форма для випічки кексів, утелющившись у стіну, наче по цимбалах вдаривши. Створювалося щось неймовірне, мабуть, млинці, бо млинці — особливі, а сьогодні Емі готуватиме щось особливе.
Це була наша п'ята річниця.
Босоніж я підкрався до краєчка сходів і дослухався, вгрузаючи пальцями ніг у м'який килим, який застеляв усю підлогу і який Емі ненавиділа просто з принципу. А ще водночас намагаючись зрозуміти, чи вже готовий приєднатися до своєї дружини. Емі поралася на кухні, не здогадуючись про мою нерішучість. Вона мугикала щось меланхолійне та знайоме. Я напружився, щоб розібрати. Може, це який фольк? Чи колискова? А потім уторопав, що це саундрек із серіалу «Бісова служба у шпиталі МЕШ». Суїцид безболісний. Я спустився донизу.
Я зупинився в коридорі, спостерігаючи за своєю дружиною, її жовтаве як масло волосся було зібране на потилиці, шматок хвостика радісно підстрибував, наче скакалка, а Емі неуважно облизувала обпечений палець, мугикаючи. Вона мугикала під ніс, бо неперевершено-жахливо перекручувала тексти пісень. Коли ми почали зустрічатися на радіо крутили пісню гурту «Дженезіс». Там були слова: «У неї, здається, невидимий дотик, о так». А Емі натомість співала: «У неї мій брилик на верхній полиці». Коли я запитав, як вона може думати, що ці нові слова бодай віддалено пасують до оригіналу, Емі відповіла: вона завжди вважала, що жінка з пісні справді кохає чоловіка, бо поклала його брилик на верхню полицю. Ще тоді я зрозумів, що маю почуття до цієї дівчини: вона здатна пояснити будь-що.
Щось дуже неправильне є в тому, щоб згадувати приємну подію — й відчувати цілковитий холод.
Емі спостерігала за шкварчанням млинця в сковорідці та злизувала щось зі свого зап'ястка. Вона тріумфувала. Якби я її обійняв, то зміг би відчути аромат ягід і цукрової пудри.
Коли вона помітила, як я причаївся в своїх розтягнутих боксерках і з розкуйовдженим волоссям, мов у скнари з мультфільму сімдесятих «Рік без Санта-Клауса», то зіперлася на кухонну стільницю і сказала: «Ну привіт, красунчику».
Гіркота й страх закралися в моє горло. Про себе я подумав: «Ну гаразд, пора».
Я дуже сильно запізнювався на роботу. Після переїзду додому ми з сестрою зважилися на одну дурість. Ми зробили те, про що колись мріяли. Відчинили власний бар. На цю затію ми позичили грошей у Емі. Вісімдесят тисяч доларів. Колись це було для неї дрібницею, а тепер стало майже всіма наявними коштами. Я присягнувся, що віддам з відсотками. Не буду чоловіком, який позичає у власної дружини: я майже відчував, як мій батько аж морщиться на таку ідею. «Ну, існують різні типи чоловіків,— любив повторювати він, ніколи не закінчуючи другу половину фрази,— і ти належиш до не того».
Але направду це було практичне рішення і розумний бізнесовий хід. Нам з Емі варто було змінити вид діяльності — ось я й змінив. Може, вона приєднається до нас одного дня, може, не приєднається, а поки що ми отримали заробіток, який з'явився з останньої частки трастового фонду Емі. Так само як і орендований МакМаєток, бар був символом моїх дитячих фантазій. Місцем, куди могли ходити лише дорослі та займатися там лише дорослими речами.
Може, саме тому я так сильно хотів його придбати після втрати засобів для існування. Зрештою, це нагадування про те, хто я такий: дорослий серйозний чоловік, корисна людина, навіть після втрати роботи, яка визначала мене всі попередні роки. Я більше не збираюся повторювати такої помилки. Колись великі табуни журнальних писак продовжуватимуть зменшуватися — через інтернет, рецесію, американську публіку, яка радше дивитиметься телевізор, чи гратиме у відеоігри, чи повідомлятиме друзям у соцмережах, що «дощ огидний». Але не існує електронного додатку, який замінить сидіння з пляшкою бурбону теплого дня у прохолодному темному барі. Людство завжди хотітиме перехилити чарчину.
Наш бар на розі оформлений в еклектичному, клаптиковому стилі. Найкращою його особливістю є масивна вікторіанська вітрина для алкоголю, в якій з дуба виринають голови драконів й лики янголів. Така собі екстравагантна робота з дерева в нашу срану добу пластику. А все інше в барі — це і є сраний проект з жалюгідних дизайнерських пропозицій різних десятиріч: лінолеум ери Ейзенхауера з задертими краями, наче в згорілому тості; сумнівні дерев'яні панелі на стінах просто з домашнього порнофільму сімдесятих; галогенові торшери як випадкова данина кімнаті в гуртожитку дев'яностих. Дивна річ, загалом вийшло затишно. Схоже не на бар, а на помешкання, що потребує ремонту. А ще дуже весело. Ми ділимо парковку з місцевим боулінг-клубом, і коли наші двері широко розчинені, то прихід нових клієнтів супроводжується гуркотом і вибухами аплодисментів.
Ми назвали бар просто — «Бар».
— Люди вирішать, що ми це з іронією, а не через відсутність фантазії,— наполягала сестра.
Так, ми гадали, що були дотепними ньюйорківцями, що цю назву більше ніхто не оцінить так, як ми. Не осягне на мета-рівні. Ми уявляли, як місцеві морщитимуть носи: чому ви назвали його просто «Бар»? Але наша перша клієнтка — сивокоса жінка з біфокальними окулярами й у рожевому спортивному костюмі сказала: «А мені до вподоби ця назва». Наче у «Сніданку в Тіффані», де кота героїні Одрі Гепберн звали Кіт.
Після цього ми почувалися набагато менш крутими, і це було добре.
Я заїхав на парковку. Дочекався, поки хтось виб'є страйк у боулінгу («Спасибі, спасибі, друзі»), а потім вийшов з авта. Я насолодився околицями — панорама ще не приїлася. Навпроти була присадкувата будівля пошти з білої цегли (більше не працює в неділю), трохи далі по вулиці стояв скромний бежевий офісний центр (більше не працює взагалі). Місто не квітнуло, вже ні, навіть трішечки. Дідько, це навіть не оригінально — бути одним з двох Карфагенів у штаті Міссурі. Наш називають Північним Карфагеном, що перетворює його на місто-близнюка, хоча й розташований він за двісті миль від другого, меншого з двох: химерне маленьке містечко, що з'явилося в п'ятдесятих і роздулося до середньостатистичного передмістя, охрестивши це прогресом. Однак саме тут виросла мама, а потім виростила мене й Го, тож воно мало хоч якусь історичну цінність. Ну, принаймні для мене.
Поки йшов до бару бетонною парковкою, де в щілинах проросли бур'яни, я глянув у кінець вулиці й побачив річку. Саме це я завжди любив у нашому містечку. Воно не побудоване на якійсь безпечній кручі біля Міссісіпі, ми власне стоїмо на самій Міссісіпі. Я міг пройтися вулицею, з трьох футів стрибнути просто в річку — і вже бути на шляху до штату Теннессі. Всі будинки в центрі міста мають вручну нанесені позначки: Повінь '61, '75, '84, '93, '07, '08, '11. І так далі.
Зараз не розлив, але річка біжить бурхливо, течія сильна. На одній швидкості з річкою рухалася вервечка чоловіків. Погляди втуплені під ноги, плечі напружені: чоловіки твердо простували в нікуди. Поки я спостерігав, один з них раптом підвів погляд, його обличчя було в тіні: темний овал. Я відвернувся.