— Справді. До вашої річниці. Ваш тесть про це згадував.
Я розпечатав конверта, вийняв небесно-блакитний згорнутий аркуш паперу з канцелярського набору, подарованого Емі. Мені аж жовч до горла підступила. Ці полювання на скарби завжди викликали одне питання: «Хто вона — Емі?» (Про що думає моя дружина? Що було важливим для неї цього року? Які миті були для неї найщасливіші? Емі, Емі, Емі, подумаймо про Емі).
Я прочитав першу підказку зі зціпленими зубами. Беручи до уваги наш шлюбний настрій цього року, після такого я справлятиму жахливе враження. А мені вже досить справляти жахливе враження.
Це був план для зовсім іншого життя. Якби все йшло, як задумала моя дружина, то вчора вона б стовбичила біля мене під час читання цього вірша й вичікувала на реакцію, випромінюючи гарячкову надію: «Прошу, розгадай це. Прошу, розгадай мене».
І нарешті сказала: «Ну?» — а я відповів би...
— Ой, а я справді знаю, де це! Вона, мабуть, має на увазі мій офіс. У коледжі. Я там викладаю. Ха. Ну, правда ж, ні? — я примружився й перечитав.— Цього року вона наді мною змилувалася.
— Хочете, підвезу вас туди? — запропонував Гілпін.
— Ні, я скористаюся авто Го.
— Тоді я поїду слідом.
— Вважаєте, це важливо?
— Ну, ми простежимо її рух за день чи два перед зникненням. Тож це точно не безглуздо,— він глянув на аркуш.— А знаєте, це мило. Наче з кіно: полювання на скарби. Ми з дружиною обмінюємося листівками і, може, йдемо до ресторану. У вас цікавіше. Ви зберегли романтику.
Гілпін опустив погляд, зашарівся і, перш ніж вийти, дзеленькнув ключами.
Керівництво коледжу щедро вділило мені замість кабінету труну, в яку вміщався стіл, два стільці, кілька полиць. Ми з Гілпіном пробиралися крізь натовп учнів літньої школи — мішанину неймовірно юних дітлахів (знуджених, але зайнятих: їх пальці набирали повідомлення чи шукали музику) і серйозних дорослих, які, скоріше за все, були колишніми працівниками торгівельного центру, що тепер бажали опанувати нову спеціальність.
— Що ви викладаєте? — поцікавився Гілпін.
— Журналістику, журналістику для часописів.
Якась дівчина так захопилася набором тексту на ходу, що мало не зіштовхнулася зі мною. Вона відступила на крок, навіть не підводячи погляду. Це мене роздратувало і змусило почуватися старим.
— Я гадав, ви більше не займаєтеся журналістикою.
— Хто вміє, робить, хто не вміє, учить інших,— з посмішкою процитував я приказку.
Я відімкнув кабінет, зайшов до трохи затхлої і запиленої кімнати. Влітку я не працюю. Мене тут уже давненько не було. На столі лежав ще один конверт із написом «Друга підказка».
— Ваш ключ завжди на ланцюжку для ключів? — запитав Гілпін.
— Так.
— Тож Емі могла позичити його, щоб зайти сюди?
Я відірвав бік у конверта.
— У нас є ще один запасний удома,— пояснив я. Емі робила дублікати усього. Я часто губив ключі, кредитки, мобілки, але не хотів розповідати про це Гілпіну, щоб не почути у відповідь черговий підкол про маминого мазунчика.— А що?
— Ну, просто хотів упевнитися, що їй не довелося просити ключа у прибиральника чи ще когось.
— Нікого схожого на Фреді Крюгера я тут не помічав.
— Ніколи не дивився цю серію фільмів,— відповів Гілпін.
У конверті були два згорнуті папірці. На одному намалювали сердечко, на другому написали «Підказка».
Дві записки. Щось нове. У мене замлоїло в животі. Тільки Господь знає, що там понаписувала Емі. Я обрав папірчик із серцем. Я б волів, щоб Гілпіна не було поряд, а потім прочитав перші слова.
Мій Любий Чоловіче!
Я вирішила, що ці святі стіни храму науки — це ідеальне місце, щоб розповісти, що ти — неймовірний чоловік. Я недостатньо часто повторюю, що приголомшена твоїм розумом: дивними розрахунками й анекдотами, цікавими фактами, небувалою здатністю цитувати фільми, кмітливістю, чудовим умінням складати слова. Гадаю, що після років разом пара може забути, якими чудовими вони бачать одне одного. Я пам'ятаю, як ти мене засліпив після нашої першої зустрічі, тож хочу запевнити, що це не змінилося й досі є однією з моїх найулюбленіших рис у тобі. Ніку, ти НЕЙМОВІРНИЙ.
Мій рот наповнився слиною. Гілпін теж читав, зазираючи мені через плече, і він насправді зітхнув.
— Мила леді,— вирішив він. Потім прочистив горло.— Е-е-е... хах, а це ваші?
Він скористався гумкою на кінчику олівця, щоб підняти жіночу білизну (це були трусики: мереживні, червоні стрінги, але я знаю, що жінок дратує це слово: просто загугліть «ненавиджу слово „трусики“»). Вони висіли на ручці дверей у туалет.
— Ой-ой. Який сором.
Гілпін чекав на пояснення.
— Ах, одного разу ми з Емі, ну ви ж прочитали її записку... Ми типу... ну знаєте... інколи варто додати перчику.
Гілпін вишкірився.
— О, дійшло, хтивий професор і пустотлива студентка. Розумію. Ви двоє справді робите все правильно.
Я потягнувся до трусиків, але Гілпін уже діставав з кишені пакет для доказів і засовував їх туди.
— Про всяк випадок,— з незрозумілих причин сказав він.
— Ой прошу, не треба,— мовив я.— Емі просто помре...— я не договорив.
— Не хвилюйтеся, Ніку, це лише для протоколу, мій друже. Ви повірити не можете, крізь які кільця нам доводиться стрибати. Про всяк випадок, про всяк випадок. Комедія... То що каже підказка?
Я знову дозволив йому прочитати текст, зазираючи мені через плече. Його дратівливо-свіжий запах не давав мені зосередитися.
— То що це означає? — поцікавився Гілпін.
— Гадки не маю,— збрехав я.
Я нарешті здихався Гілпіна, а потім безцільно їздив трасою, щоб пізніше подзвонити зі свого одноразового телефону. Ніхто не відповів. Я не залишив повідомлення. Ще трохи поїздив, наче мені кудись було треба, потім розвернувся і за сорок п'ять хвилин повернувся до міста, щоб там зустрітися з Елліотами у «Дейз-Інні». Я зайшов у фойє, переповнене членами Асоціації платіжних компаній Середнього Заходу. Їх валізи заполонили увесь простір, а власники сьорбали безкоштовні напої у маленьких пластикових чашечках і налагоджували зв'язки, неприродно регочучи й нишпорячи по кишенях у пошуках візиток. Я піднімався у ліфті з чотирма лисуватими чоловіками, які повдягали штани кольору хакі та футболки для гольфу; ремені аж тріскали на круглих подружніх черевцях.
Мерібет відчинила двері, водночас розмовляючи по телефону; вона показала на телевізор і прошепотіла мені: «Сонечко, отам стоїть таця з холодним м'ясним асорті, пригощайся»,— а потім попрямувала у ванну, зачинилася там і продовжила теревенити.
Вона вийшла за кілька хвилин, якраз до місцевих новин о п'ятій на каналі міста Сент-Луїс, які почалися зі зникнення Емі.
— Ідеальне фото,— вирішила Мерібет, дивлячись на екран, з якого за нами спостерігала Емі.— Люди його побачать і знатимуть, який вигляд має Емі.
Я оглянув портрет: фото Емі з короткого періоду її захоплення акторством, прекрасне, але тривожне. Світлини Емі завжди викликають почуття, наче насправді вона за тобою спостерігає: щось на взір старовинного портрету з будинку з привидами — портрету, який водить очима туди-сюди.
— Нам варто передати їм ще й звичайні фото,— запропонував я.— Кілька світлин з повсякденного життя.